7

Я свідомо вирішив не поспішати. Поквапливість вбиває загадковість, а мені потрібно було, щоб Камелія сама отруїла свій розум очікуванням. Після тієї вечері в “Дніпрі” я зник на цілий тиждень. Не дзвонив, не з’являвся біля театру, даючи їй час звикнути до думки про нового, неординарного й впливового залицяльника, який не стоїть у черзі за її увагою, як решта.

До того ж у мене з’явилися суто практичні клопоти. Приводити її до свого власного помешкання було необачно. Завеликий ризик привернути увагу зайвих очей, особливо баби Клави. А оскільки грошей у мене вистачало, рішення знайшлося швидко.

Я винайняв невелику й недорогу квартиру-студію в тихому районі. Ціна була низькою через повну відсутність меблів, але це грало мені лише на руку. За кілька днів я кардинально перетворив цей порожній простір. Замовив якісні світлові рефлектори, софіти, штативи, фонові полотна та безліч дрібних апаратних “примочок”, які використовують професійні фотографи. Працював в основному після роботи. Адже мою посаду в бібліотеці ніхто не відміняв.

Цікаво, що в процесі облаштування студії я зловив себе на думці, що мені насправді починає подобатися це нове хобі. Гра зі світлом і тінню, геометрія кадру, можливість зупиняти мить – у цьому було щось споріднене з моїм основним покликанням. Я підійшов до справи зі справжнім азартом, перетворивши порожню бетонну коробку на справжнє стильне фотоательє.

Коли останній софіт був виставиний, а плівка заправлена в камеру, я дістав мобільний і написав Камелії коротке повідомлення з адресою та часом.

…Вона переступила поріг з ледь прихованим острахом. Нічого дивного, з таким минулим досвідом. Насторожено роздивлялася довкола, очікуючи побачити звичні атрибути злиднів, які так довго отруювали її життя. Проте, озирнувшись, акторка швидко розслабилася: цей простір не мав нічого спільного з “майстернею” Марка. Навколо все було просто і зі смаком. У центрі кімнати зі стінами у затишних пастельних тонах стояли професійні софіти, важкі світлові стійки та акуратно розтягнуті фонові полотна.

Я не квапив її і, звісно ж, не просив роздягатися чи приймати неприродні пози. Натомість я заварив запашний чай у тонкій порцеляні, запропонував їй зручне крісло й дав можливість звикнути до навколишнього оточення.

Розмова зав’язалася легко. Відчувши себе у безпеці, Камелія розквітла. Вона почала із захватом і легким сумом розповідати про свій шлях.

– Знаєте, Валентине, я ж колись щиро вірила, що театр – це мій квиток у зовсім інший світ, – вона тихо зітхнула, повільно обертаючи в долонях порцелянову чашку. – Ще дівчинкою, у своєму маленькому містечку, я зачинялася в кімнаті, вдягала мамині довгі сукні й годинами декламувала перед дзеркалом Шекспіра. Я малювала у своїй уяві величезні зали, вигуки “Браво!” і червоні килимові доріжки столичних театрів. Я була переконана, що варто мені лише ступити на сцену – і світ впаде до моїх ніг.

Вона гірко посміхнулася й зробила невеличкий ковток чаю, дозволяючи спогадам повністю поглинути її:

– А потім були роки навчання... Важкі та виснажливі, де з нас вибивали будь-яку індивідуальність, вганяючи в жорсткі рамки академічного шаблону. Але навіть тоді я трималася за свою мрію. А що в результаті? Провінційна сцена. Постійна нестача грошей, інтриги за спиною, режисери, які бачать у тобі лише красиву ляльку, та глядачі, що приходять до театру просто, щоб відбути вечір... Роки минали, і я почала відчувати, як цей сірий, брудний побут повільно висмоктує з мене все живе. Мрії згасали, а на їхньому місці залишалася тільки порожнеча та втома. І ти починаєш шукати порятунку в чому завгодно – у сумнівних людях, у фальшивих ілюзіях... аби тільки не чути, як усередині тебе вмирає той самий вогник. Саме тому мене приваблює кіно. Це нова грань того ж мистецтва, яке я так люблю, і яку мені ще хочеться опанувати.

Поки вона говорила, активно жестикулюючи та попиваючи чай, я повільно ходив довкола з камерою в руках. Я не змушував її позувати, а натомість ловив її справжній живий вогонь. Тихі клацання затвора зливалися з її голосом. На цих кадрах вона вже не була зламаною жінкою з тенденцією до самознищення. Вона була справжньою. Глибокою й неповторною акторкою, чий талант чекав на свій найвищий злет.

Коли я показав їй не екрані перші знімки, Камелія заворожено застигла. Вона з дивним подивом і водночас захватом вдивлялася у власні портрети. Такою вона себе не бачила вже давно. Я помітив вогник у її очах. А я таки маю хист у фотографії…

– Це диво... Валентине, ви просто чарівник! – вигукнула вона радісно. – Ми повинні повторити це! Обов’язково! Коли ми зустрінемося знову? Завтра? Післязавтра?

Я спокійно відклав камеру на столик поряд і підійшов до неї, ніжно посміхаючись.

– Не так швидко, Камеліє, – мовив я лагідно, витримуючи професійну дистанцію. – Справжнє мистецтво не терпить поспіху. До того ж, завтра вранці я виїжджаю до Києва. У мене там декілька фотосесій для журналу. 

При згадці про столицю моя Муза оживилася. 

– Надовго? – запитала.

– На тиждень, не більше, – мовив, подаючи їй плащ й легко торкнувшись вустами її руки. – Як тільки повернуся – одразу зателефоную. Чекайте на мій дзвінок.