6

У вечір п’ятниці я вже чекав на неї біля службового входу в театр. Йшов дрібний дощ, тож я відкрив парасолю, готовий стати найгалантнішим кавалером моєї Музи. Вона вийшла, кутаючись у свій плащ, і нервово оглядалася, шукаючи очима свого таємного шанувальника.

– Камеліє, – я ступив назустріч, прикриваючи її від крапель. – Авто чекає.

Вона вдячно посміхнулася, і ми сіли в таксі, яке за кілька хвилин доставило нас до “Дніпра”. Хостес провела нас до затишного столика в кутку. Порадившись із офіціантом, я замовив пляшку гарного, але не найдорожчого сухого червоного та фірмові страви від шефа. Я не хотів вражати її удаваною розкішшю, перше враження мало бути стриманим.

– То як Вам сьогоднішня п’єса? – запитала вона, зробивши перший ковток вина. – Ви ж дивилися?

– Звісно, – кивнув я без особливих емоцій. – «Безталанна» Карпенка-Карого – одна з моїх улюблених п’єс. Читав ще у школі, і пам’ятаю, наскільки вразив мене цей твір.

Камелія слухала мене, не перебиваючи.

– Ви грали напрочуд виразно, – продовжував я, повільно повертаючи келих у пальцях і дивлячись їй просто в очі. – Ваша Варка – це зовсім інший вимір. Не хитра й пристрасна сільська спокусниця, як її зазвичай зображують. У вашому виконанні це глибоко надломлена жінка, яка шукає порятунку від власного болю в руйнівній пристрасті. Трагічний, зрілий образ.

Вона трохи здригнулася від цих слів.

– Ви зауважили це? Режисер вимагав від мене більшої експресії, ексцентричності, а я відчувала, що вона має бути саме такою.

– Режисер бачить загальну картину, а глядач зважає на найменші деталі, – тихо відповів я. – Ви грали геніально. Особливо у сценах з Гнатом. Хоча, зізнаюся, у фіналі ви трохи поспішили з монологом – здається, емоції перехопили контроль над технікою.

Моя поміркована та професійна критика подіяла бездоганно. Вона чекала підлабузництва від чергового залицяльника, але отримала рівноправного розмовника. Очі Камелії спалахнули живою зацікавленістю. А її маска зірки театру, яку вже нічим не здивуєш, на якусь мить щезла, відкриваючи переді мною справжню її. Невпевнену в собі, мінливу, трішки наївну. Та через це й по-особливому прекрасну.

Коли з першою пляшкою вина було покінчено, а напруга між нами остаточно розтанула, розмова природно вийшла за межі однієї п’єси. Камелія зацікавилася. Я це відчував. Її щоки торкнувся легкий рум’янець, а в очах спалахнув той самий вогник, який вона так хотіла від мене приховати.

– І які плани у Камелії Вороновської на майбутнє? – запитав я. – Театральна сцена Києва чи може Парижа?

Вона щиро засміялася, а потім якось одразу ж посерйознішала: 

– Театр – це гарно, але не назавжди. Сьогодні ти віддаєш усю себе на сцені, а завтра про твій тріумф пам’ятають лише кілька десятків людей у рідному місті. Я прагну більшого. Я мрію про кіно. Про великі екрани, де кожен мій погляд, кожен жест залишиться у вічності, розумієте? Знімальний майданчик – ось моє справжнє покликання, Валентине.

Я стиха посміхнувся, зробив поволі ковток і скептично захитав головою.

– Кіно? О, Камеліє, Ви мене дивуєте, – промовив я м’яко. – Порівнювати театр із кінематографом – це все одно, що порівнювати живу форму з її гіпсовим відбитком. Театр – це безсмертне, чисте мистецтво, яке вимагає абсолютного оголення душі тут і зараз. А кіно… Ну що таке кіно? Там вдалий дубль робить монтажер, красиве світло виставляє оператор, а фальш ховають за музичним супроводом. У кіно зараз грають навіть ті, хто не має й десятої частки Вашого таланту.

Вона насупилась, збираючись заперечити, але моя прихована похвала миттєво згладила гострі кути.

– Утім, – продовжував я, накриваючи її тонку долоню своєю рукою, – якщо Ваш внутрішній вогонь вимагає саме знімального майданчика, я не смію вас зупиняти. Навпаки. Якщо це Ваша мрія, я зроблю все, аби ви її досягли. Такий талант не повинен згасати в тіні.

– Що ж Ви можете зробити, Валентине? – Камелія зацікавлено поглянула на мене, спираючись підборіддям на витончену долоню. – До речі, я зовсім забула спитати... Чим Ви займаєтеся? Хто Ви?

– Я фотограф, – спокійно відповів я, злегка відкинувшись на спинку крісла й зробивши ковток вина. – Займаюся портерною зйомкою та співпрацюю з кількома столичними модними виданнями. Досить часто знімаю зірок музичного та кіноолімпу для обкладинок та глянцевих розворотів. Тож світ шоу-бізнесу для мене – цілком звичне середовище.

Вона миттєво проковтнула наживку, і це мене неабияк потішило.

– Тож якщо Ви дійсно хочете підкорити Київ, Вам потрібне якісне професійне портфоліо, яке не соромно показати столичним режисерам, – продовжив я невимушено. – Завітайте до мене в студію цими днями. Попозуєте мені, а я зроблю серію знімків. Безкоштовно, зрозуміло – виключно заради чистого мистецтва.

При слові “студія” та “попозувати” Камелія на мить застигла. Її обличчя ледь помітно зблідло. У її пам'яті явно спалахнули ще свіжі болючі спогади про брудну “квартиру-студію” Марка, про холодну підлогу, приниження та його садистичне “роздягайся і позуй”.

Однак, можливість пофліртувати з людиною, яка мала потрібні зв’язки у столиці, була надто цінним шансом, аби відмовитися від нього через “привиди минулого”. Тож, переборовши внутрішній дискомфорт, Камелія граціозно розправила плечі, грайливо нахилила голову й подарувала мені свою найчарівнішу посмішку.