4

План ліквідації суперника не вимагав складних рішень. Потрібно було лише правильно спрямувати свої зусилля й використати фатальну жадібність самого Марка.

Я вирахував того самого баригу біля залізничного насипу. Зустріти його ввечері наодинці було справою п’яти хвилин. 

– Потрібен чистий товар. Без твоїх звичайних домішок, – мовив я, ступивши з тіні прямо перед баригою.

Той здригнувся, метнув розгублений погляд навколо й одразу посунувся назад, намацуючи в кишені ніж:

– Ти хто такий, мусор? Іди звідси, поки цілий.

Я не поворухнувся. Лише повільно витягнув із внутрішньої кишені пальта товсту пачку новеньких купюр і посміхнувся.

– Я той, хто зробить тебе набагато багатшим, якщо ти вислухаєш мене до кінця.

Барига застиг. Його очі пожадливо гіпнозували гроші у моїй руці, а агресія миттєво змінилася обережною цікавістю:

– Що за товар? Для кого?

– Завтра до тебе прийде Марк. Твій постійний клієнт, художник, – я зробив паузу, даючи йому час зрозуміти. – Ти віддаси йому чистий, нерозведений опіат. Найконцентрованіший, який у тебе є.

– Гей, чувак, ти що... Він же відкине копита від такої дози! – белькотів той, нервово потираючи підборіддя. – Мені проблеми з міліцією не потрібні!

– Жодних проблем не буде, – я зробив крок уперед і вклав пачку грошей йому в долоню, міцно стиснувши його пальці. – Звичайний овердоз чергового невдахи. Ти продаси йому цей товар за ціною його звичайної дози. Він не повинен нічого запідозрити.

Барига зважив пачку на долоні й подивився на мене по-іншому, з острахом і повагою:

– А ти жорсткий тип... Добре. Зроблю все, як кажеш.

Наступного вечора я знову стояв у темряві двору, спостерігаючи за вікном “майстерні”. Але фіранки цього разу були зачинені. Я вилаявся, але швидко взяв себе в руки. Потрібно було переконатися в тому, що мій суперник дійсно віддасть Богові душу. Тож я почав діяти.

Повільно й безшумно прослизнув до під’їзду. Двері до його студії, на мій подив, виявилися відчиненими. Хоча, чому дивуватися? В квартирі не було нічого цінного…

Я прослизнув у коридор, немов тінь, і затамував подих, дослухаючись до найменших звуків. Обережно відхиливши двері, я ступив у кімнату.

Марк сидів на підлозі, спираючись спиною на обшарпану стіну під мольбертом. Його голова була безсило закинута назад, а скляні, некліпаючі очі застигли, втупившись у стелю. Вена на лівому згині ліктя все ще тримала у собі голку. Він навіть не встиг витягти шприц, як судома назавжди зупинила його серце. На підлозі поряд лежав розлитий розчинник, а на мольберті темніла незавершена мазанина, яка більше ніколи не буде закінчена.

Я підійшов ближче, ступаючи абсолютно безшумно, і пальцями торкнувся його шиї. Пульсу не було. Шкіра вже почала втрачати останнє тепло.

Я залишився задоволеним. Жодних слідів сторонньої присутності чи боротьби. Лише класичний овердоз невдахи-наркомана. Справу було зроблено. Тож я вийшов з квартири так само тихо, як і зайшов. Тепер слід було лише дочекатися Камелію.

Я заліг у затінку куща бузку неподалік під’їзду, розчинившись у темряві двору. Чекати довелося недовго. Вона йшла квапливо, кутаючись у свій дорогий плащ. Коли Камелія зникла за дверима, я підійшов до вікон “майстерні” ближче. Вже за якусь мить з відчиненої кватирки почувся дикий крик. В ньому був розпач жінки, що кохала. Але кого? Цього наркомана-нездару? Він не був гідний таких страждань моєї примадонни. Нічого, вона вилікується від своєї залежності. Я їй у цьому допоможу. Не зараз. Трохи згодом. Нехай поки залиже свої душевні рани.

За п’ятнадцять хвилин, розрізаючи темряву синіми спалахами, у двір в’їхав міліцейський УАЗ. Щоб зайвий раз не попадатися нікому на очі та не привертати до себе непотрібної уваги, я почимчикував додому, розчинившись у нічному тумані…