3

Адже серед усіх пліток і таємниць найбільшим одкровенням для мене став її таємний роман. Як виявилося, Камелія, яка зверхньо відкидала залицяння заможних чиновників та місцевих бізнесменів, мала таємного фаворита. Вона періодично зустрічалася й спала з бідним, маловідомим художником, чия обшарпана квартира слугувала їй притулком від театральної метушні.

Його звали Марком. Для мене він виглядав типовим представником богемного сміття, що виправдовує власну бездарність і лінь образом такого собі “невизнаного генія”. Худорлявий, сутулий чоловік років двадцяти п’яти з постійно скуйовдженим, давно не митим волоссям та скляним поглядом. Його руки завжди були вкриті плямами від олійних фарб, а від одягу – брудного светра й зношених джинсів – за кілометр тхнуло тютюновим димом та дешевим розчинником.

Вона завжди приходила до його “майстерні” – занедбаної квартири-студії на першому поверсі звичайної “хрущовки” на околиці міста – пізно ввечері. Знімала верхній одяг і проходила в єдину кімнату, в якій майже не було меблів. Лише старий матрац на підлозі та мольберт по центру. Там починався їхній ритуал. Марк змушував Камелію роздягатися догола й годинами стояти, сидіти чи лежати на холодній підлозі, поки він “творив”, гарячково кидаючи мазки на полотно.

Марк навіть не заморочувався зачинити фіранки, тож я декілька разів спокійно спостерігав за цим із темного, зарослого кущами двору. На мій смак, його картини були огидною безформною мазаниною. Але найбільше мене обурювало інше. Замість того, щоб увіковічнити велич та досконалість Камелії, цей злидар навмисне вишукував і випліскував на полотно її найменші вади. Він акцентував увагу на синцях під очима від утоми, на тонких зморшках, на переляканому й беззахисному виразі обличчя, знущальницьки оголюючи її слабкості.

А після цього, насолодившись її приниженням, він кидав Камелію прямо на це ще вологе від фарби полотно й брутально володів нею. Вона ж, засліплена своєю вигаданою роллю “музи стражденного генія”, дозволяла йому нищити свою гідність, вважаючи це найвищим проявом пристрасті. Дивитися на це було просто нудотно.

Ба більше, пізніше я дізнався, що Камелія не лише ділила з ним постіль, а й фактично утримувала цього “генія”, віддаючи йому значну частину своїх невеликих гонорарів. Вона купувала йому дорогі фарби, полотна, платила за оренду квартири і навіть годувала. Для неї цей зв’язок був черговою драматичною ілюзією. Вона, мабуть, уявляла себе покровителькою мистецтва, меценаткою, яка рятує невизнаного майстра. Теж мені, Маргарита…

Стежачи за Марком після роботи, я швидко зрозумів, що цей “богемний художник” був ще й паразитом. Він сприймав турботу Камелії як належне, безсоромно користувався її грошима, а в хвилини чергових “творчих криз” не гребував влаштовувати їй скандали, звинувачуючи у своїй невизнаності. Свідком одного з таких скандалів став і я. Бовдур забув зачинити кватирку. Чи можливо не зачиняв спеціально, щоб його “музі” було ще холодніше.

– Ти знову принесла всього п’ятдесят гривень?! – кричав Марк, переходячи на істеричний фальцет. – Камеліє, ти смієшся з мене?! Мені потрібна грунтовка для полотен, мені потрібен розчинник! На що я це все маю купувати?!

– Коханий, це все, що я маю, мені не дали аванс! – її голос лунав благально, позбавлений будь-якого театрального пафосу. – Я віддала тобі майже всю зарплату минулого тижня! На що ти її витратив?

– На фарби, на що ж іще?! – не вгамовувався “маестро”.

– Перестань кричати, сусідів розбудиш…

– Та мені плювати на сусідів! – і він з силою гепнув кулаком по дерев’яному мольберту. – Ти хоч розумієш, ХТО я?! Я створюю справжнє мистецтво, а ти лише рот відкриваєш на сцені задля потіхи місцевого сміття! Ти маєш дякувати долі, що я взагалі витрачаю свій час і пензлі на твоє зів’яле тіло! Роздягайся. Не дратуй мене ще більше.

– Тут же холодно… Марку, будь ласка, зачини бодай кватирку…

– Роздягайся, я сказав! І встань біля стіни. Ось так! І не змінюй виразу обличчя. Мені тут твоїх масок не потрібно. Залиш для своєї провінційної сцени! Я ж бачу тебе наскрізь. Усю твою ницість і потворність. Очі! Не відводь очей! І не вздумай ревіти! Не вистачало ще, щоб обличчя запухло! 

Я стояв під вікном у темряві, борючись із бажанням негайно ж припинити цю виставу. Натовкти пику цьому невдасі, зламати його довбаний пензлик об його ж тупу голову й витягнути Камелію з цього смердючого кубла. Але імпульсивність – це зброя дилетантів. Я змусив себе дихати рівно, відчуваючи, як холодний порив вітру тверезить гарячу лють.

Груба фізична розправа лише перетворила б Марка на мученика в її очах, а мене – на божевільного незнайомця. Ні, цей бовдур мав зникнути тихо, безшумно й назавжди, не залишивши по собі нічого, окрім десятка невдалих портретів моєї обраниці.

Його дрижачі пальці та скляний погляд змусили мене перевірити теорію про його наркозалежність. Я почав спостерігати за його денними маршрутами. Покинувши свою “квартиру-студію”, Марк прямував вглиб приватного сектору на околиці міста. Там, біля занедбаного залізничного насипу, він нервово озирався, перераховував жменю зім’ятих купюр – тих самих, що їх напередодні видурював у Камелії, – і вичікував.

За кілька хвилин до нього підходив місцевий дрібний барига. Майже невидима передача з рук у руки — і Марк миттєво ховав у кишеню маленький аптечний ампульний пухирець та одноразовий шприц. Повертався додому він уже зовсім іншою людиною: хода ставала хиткою, а в очах з’являвся той самий порожній ейфоричний блиск.