2

Однак наблизитися до театральної діви виявилося не так просто. Камелія була оточена щільною стіною з фанатів, місцевих меценатів, молодих акторів і самоназваних поетів із богемних кіл. Після кожної вистави службовий вхід театру перетворювався на шумний ярмарок марнославства, де кожен намагався привернути її увагу гучним компліментом, пишним букетом чи запрошенням до ресторану.

Вона купалася в цій увазі, поводилася підкреслено зверхньо, сприймаючи залицяння як належну їй данину. Для більшості цих чоловіків вона була недосяжною королевою, і воліла нею залишатися.

Я зрозумів, що йти на штурм цієї неприступної фортеці – безглуздо. Настирливість лише відштовхне її й змішає мене з рештою сірої маси її шанувальників. Тож я обрав стратегію ненав’язливого спостерігача.

Справжнє мистецтво володіння не терпить поспіху. Банальний залицяльник діє мов варвар. Він намагається зламати браму фальшивим пафосом, навіть не підозрюючи, що стає лише черговим блазнем при дворі Її Величності. Мені ж не потрібна була її тимчасова прихильність. Я прагнув цілковитого підкорення її душі і серця. А для цього спочатку треба було вивчити все про свою Даму Серця.

Адже загальновідомо, що будь-яка фортеця, якою б неприступною та величною вона не здавалася збоку, зведена з звичайного каменю, у якому неодмінно є приховані тріщини. Важливо лише мати достатньо терпіння, аби дочекатися, поки крізь них просочиться перша крапелька сумнівів щодо своєї неперевершеності.

Я почав регулярно відвідувати вистави за її участю, купуючи квитки в перші ряди. Однак, більше не рвався до сцени з букетами. Я слідкував за нею після того, як вона знімала свою драматичну маску. Слідував за нею тінню, намагаючись зайвий раз не потрапляти їй на очі поза театром. Натомість вивчав її звички, маршрути, улюблені кав’ярні та ресторани, куди вона заходила після репетицій, та коло її богемного оточення.

Ба більше, паралельно я почав відвідувати театральний буфет, вислуховував плітки гардеробниць та гримерів. Незабаром я знав про неї значно більше, ніж усі ті, хто вишиковувався біля її гримерки.

На мій подив, Камелія виявилася витонченою, але глибоко надламаною натурою. Вона мала пагубну звичку палити. Віддавала перевагу тонким цигаркам з ментолом, ховаючись із ними на задньому подвір’ї театру між виходами на сцену. 

Хворобливо марнославна, вона живилася оваціями, немов наркотиком, і танула від дорогих марочних вин. Проте за цією величною маскою примадонни ховалася банальна невпевненість у власному таланті. Вечорами у своїй орендованій квартирі вона зачинялася з бульварними детективами, шукаючи в них просту й зрозумілу логіку, якої бракувало її хаотичному життю.

На публіці вона невтомно грала роль пристрасної екстравертки, але це була лише чергова роль. Маску актриси Камелія не знімала навіть поза межами театру, нікому й ніколи не дозволяючи побачити себе справжню – вразливу, перелякану й самотню. Вона зневажливо дивилася на місцеву трупу, вважаючи черкаську сцену лише тимчасовим трампліном. Адже її головною метою був Київ. Камелія марила столицею, мріяла вирватися з провінційної глушини та потрапити на великі кіноекрани, ради чого була готова піти на будь-які жертви. Ну майже на будь-які…