2007 рік. Камелія

Смерть Людмили не пройшла для мене безслідно. Повернувшись того фатального дня додому після моторошних новин біля гуртожитку, я застав у власній квартирі декорації до свята, яке так і не відбулося. Я мовчки почав нищити все. Чорні свічки полетіли в сміттєвий бак, туди ж потрапив залишлений на столику напівсирий стейк. Оскаженіло вхопивши нову гіпсову статуетку зі зламаними крилами, яку я ретельно обирав для Людмилиного серця, я із силою розбив об підлогу. Усе це було намаганням затамувати нищівний розпач та розчарування від невдалого полювання. Яким же болісним тоді було відчуття даремно втраченого року!

Аби заглушити цей відчай, я приклався до пляшки витриманого червоного вина, також приготоване для моєї “темної супутниці”. А за нею – до наступної.

Алкоголь швидко став моїм щоденним анальгетиком, але разом із ним прийшли й жахіття. У снах до мене регулярно поверталася Людмила. Вона виринала з темряви, посміхалася своїми розширеними зіницями й шепотіла, що остаточно перейшла межу та тепер чекає на мене по той бік. Вона кликала мене за собою, простягаючи свої руки, сполосані запеченими порізами.

У той період моя свідомість дала збій, і я почав ходити уві сні. Найжахливіший момент стався серед ночі, коли я раптово прокинувся від різкого пориву крижаного повітря. Розплющивши очі, я з жахом виявив, що стою босоніж на вузькому підвіконні відчиненого вікна власної оселі на четвертому поверсі, дивлячись у чорну прірву двору.

Панічний страх остаточно втратити контроль над власним тілом і загинути, наслідуючи божевільну дівчину, витверезив мене миттєво. Я назавжди зав’язав із випивкою. А щоб уберегтися від лунатизму, пішов до місцевого сексшопу й придбав міцні сталеві наручники. Щоночі, лягаючи спати, я пристібав одну руку до масивної дубової спинки ліжка, а ключ залишав у тумбочці.

Минув певний час, перш ніж алкогольна отрута повністю вийшла з організму. Повільно Людмила перестала приходити в мої сни, а разом із нею зник і божевільний режим сновиди. Я знову повернув контроль над власним розумом і тілом, а внутрішній хаос поступливо змінився звичною тишею. Дні знову набули вивіреного порядку, і я повернувся до своєї монотонної рутини, шукаючи спокою серед книжкових полиць.

Саме там, навесні 2007 року, буденний ритм мого життя в бібліотеці порушила дрібна, на перший погляд, подія. Моя завідувачка захворіла і не змогла піти на вечірню виставу, про яку я чув ледь не щодня. Аби квиток не пропав, вона віддала його мені. Це була прем’єра шекспірівського «Отелло» в обласному музично-драматичному театрі.

Я йшов туди без жодних завищених очікувань. Провінційна сцена рідко дивувала чимось, окрім награної пафосності та важких, просочених пилом декорацій. Проте того вечора, щойно зала занурилася в оксамитову темряву, а важка завіса повільно поповзла вгору, мій скепсис розвіявся вщент.

На сцену вийшла вона – Дездемона. З перших же хвилин її появи я застиг, прикутий поглядом до кожного її руху. Вона була неймовірно, майже ляльково вродливою: гнучкий силует, порцелянова шкіра та глибокі, виразні очі, які ловили кожну пляму світла від софітів. Її голос проникав під шкіру, а кожен жест здавався вивіреним до найменшого нюансу. Вона домінувала над усім простором сцени, затьмарюючи інших акторів. І навіть нещасного Отелло.

Я дивився на неї з темряви глядацької зали, не в змозі відвести очей. Вона була втіленням драматичної грації, перлиною у цьому театрі абсурду, в який в результаті перетворився шекспірівський шедевр.

У програмці значилося, що її звуть Камелія. Камелія Вороновська. Ім’я звучало мов мелодія, і я одразу ж захотів пізнати її поближче. 

Не чекаючи розв’язки, коли оголосили антракт і в залі спалахнуло м’яке світло, я вже не міг просто сидіти на місці. Сп’янілий дивовижною красою та витонченою грацією головної актриси, я майже вибіг із приміщення театру на прохолодне березневе повітря, прямуючи до найближчого квіткового павільйону. Мені потрібен був букет, вартий її краси. Я обрав темно-бордові троянди на довгих ніжках. Розкішні квіти для розкішної жінки. 

Повернувшись до зали якраз перед другою дією, я затамував подих, чекаючи розв’язки трагедії. На сцені Дездемона вмирала, але в моїй уяві вона вже пила зі мною каву, сидячи навпроти.

Коли пролунали останні акорди й важка завіса піднялася під шквал глядацьких аплодисментів, актори вийшли на поклін. Поки більшість глядачів залишалися на своїх місцях або плескали з лож, я цілеспрямовано покрокував проходом до самої сцени. Повільно, трішки тягнучи ногу, я підійшов до рампи.

Камелія стояла в центрі та посміхалася. Ефектна, сяюча, впевнена у своїй безумовній досконалості, вона купалася в оваціях. Такі, яка вона, не обділені увагою численних залицяльників. Та відступати я не збирався. Коли протягнув їй букет важких троянд, наші очі зустрілися.

Я не посміхався, як інші. У моєму погляді не було банального фанатського захвату. Я взагалі сховав від неї усі свої емоції. Залишив лише непіддільний інтерес в очах. Вона застигла на мить. Здавалося, що я заінтригував її, а може й злякав. На декілька секунд її театральна маска впевненої в собі жінки спала. Але лише на кілька секунд. А потім Камелія  усміхнулася і, подякувавши, прийняла квіти.

Крокуючи до виходу, я вже знав, що її життя скоро зміниться. Адже у ньому з’явлюся я…