11

Чотирнадцятого лютого я перетворив свою квартиру на своєрідне окультне місце. Жодних рожевих стрічок, банальних листівок чи дешевих цукерок у формі сердець. Я надто добре знав естетику Людмили, аби принизити її подібним несмаком. Усе мало бути витримане в її улюблених, похмуро-готичних тонах.

Я завісив вікна щільними важкими шторами, повністю відрізавши кімнату від зовнішнього світу. Замість електричного світла простір заповнили глибокі, довгі тіні, які відкидали масивні чорні воскові свічки, розставлені по кутках та на низькому столику. У центрі столу чекала її улюблена вечеря: соковитий, напівсирий стейк з кров’ю, який я лише на кілька хвилин виклав на гарячу пательню, а поруч – важкий кришталевий келих із темно-рубіновим вином.

Усе було готове до її приходу. Не вистачало лише одного. Точніше, однієї. Самої Людмили. Я телефонував їй щодесять хвилин, нервово міряючи кроками кімнату, але з того кінця слухавки мені ніхто не відповідав… Лише довгі гудки та порожнеча. Мій план летів шкереберть! І що вона собі надумала? Завжди пунктуальна, вона ніколи не пропускала наших побачень! Може, з нею щось сталося? Аварія? Передозування? Мозок почав підкидати сотню різних варіантів розвитку подій. І жодного позитивного…

Під ранок я був виснажений очікуванням, а тому не хотів більше чекати. Одягнувся тепліше та пішов до Людиного гуртожитку. Ніхто з її оточення про мене не знав. Дівчина і сама була відлюдькуватою, що грало мені на руку. Всі її одногрупники, за її ж словами, вважали її дивною, повернутою на теорії “межі”. Дехто думав, що вона сатаністка, а інші – що просто залежна від заборонених речовин. 

Коли я наближався до місця проживання моєї подруги, лютневі сутінки лише починали розсіюватися. Біля центрального входу я одразу помітив миготливі червоно-сині маячки: з подвір’я повільно виїжджали машина швидкої допомоги та міліцейський уазик.

Намагаючись не привертати до себе жодної уваги, я став повільно прогулюватися неподалік, переходячи від однієї стривоженої групки студентів до іншої та вловлюючи обривки їхніх розмов.

– ...та кажу тобі, вона прямо з дев’ятого поверху крок зробила, – пошепки розповідав високий хлопець у розстебнутій куртці. – Моментальна смерть. Кажуть, під дією речовин була, бо посміхалася перед тим, як плигнути.

Ці слова пропекли мене наскрізь. Я застиг на місці, відчуваючи, як холодний лютневий вітер обпікає обличчя. Вона все ж таки зробила це. Вона переступила свою “межу” самостійно, не давши мені забрати її найцінніший скарб – гаряче темне серце. Я залишився без ще одного безцінного експоната моєї колекції.

– Жах який... Вона ж завжди була якоюсь дивакуватою, ніби не з цього світу, – продовжувала тим часом дівчина поруч, кутаючись у шарф. – Батькам уже повідомили…

– А записку ви бачили? – втрутився ще один хлопець у дублянці. – Вахтерка казала, що на столі записка залишилася. А там лише один рядок: “Побачимося за межею, В.”

– Та хто цей таємничий В.? Вона ж ні з ким не спілкувалася!

– Може, дилер якийсь? – пробурчав юнак у капюшоні, оглядаючись на вікна гуртожитку. – Вона ж останнім часом постійно під якимись психоделіками ходила, зіниці на все око. Може, винна йому грошей була чи він її на це підштовхнув?

– Та який дилер! – перебила його дівчина з шарфом. – У неї ж у кімнаті все було чорними свічками заставлено й якісь химерні книги з анатомії розкладені. Я сама бачила, коли повз двері проходила. Вона про якісь ритуали весь час торочила.

– Ага, або коханець це її, – стиха мовила рудувата дівчина з ластовинням на переніссі, підсунувшись ближче до групи. – Хтось із викладачів, мабуть... Хто ще може бути цим “В.”? Не дарма ж вона щоразу опівночі кудись зникала й поверталася аж під ранок із виразом обличчя, ніби з іншого виміру прийшла.

– А може, це взагалі не людина? – напівпошепки промовила брюнетка з блідим обличчям. – Вона ж казала, що чує якийсь голос за межею. Може той “В.” чекає на неї по той бік і кликав її вже кілька місяців поспіль…

– Ага, Воландеморт, – пожартував хлопець у капюшоні, і всі засміялися. А потім, вочевидь згадавши, чому зібралися, одразу ж посумнішали.

– Перестань, не мели дурниць! – роздратовано відмахнувся високий хлопець. – Дівчина просто з глузду з’їхала від своїх лез та наркотиків. Мєнти прочешуть усі її контакти і знайдуть того “В.”, ким би він не був. 

У мені після цих слів миттєво ввімкнувся інстинкт самозбереження. Міліція. Контакти. Дзвінки. Холодний розрахунок швидко витіснив рештки шоку. Я повільно, не привертаючи уваги, розвернувся і пішов геть від гуртожитку. Перше, що я мав зробити негайно, — це розірвати останню нитку, яка могла пов’язати мене з моєю Людмилою.

У першому ж засніженому провулку я дістав телефон, витягнув із нього сім-картку і з силою переламав її навпіл, після чого кинув у глибоку чавунну решітку зливної каналізації. У найближчому газетному кіоску за рогом я вже купував новий стартовий пакет за готівку, щоб повністю замінити свій номер. Ніщо – жоден дзвінок, жодне повідомлення чи виклик – не повинно було привести міліцію до моїх дверей. Я мав залишитися для них лише безликою тінню з її посмертної записки. А тим часом шукати собі новий експонат…