9

Повернути втрачений контроль виявилося значно складніше, ніж я сподівався. Та Велесова ніч немов остаточно зірвала з Людмили гальма, і її хвороблива пристрасть до темряви переросла в справжню одержимість. Вона дедалі частіше експериментувала із забороненими речовинами, перетворюючи кожну свою галюциногенну подорож на черговий крок до прірви.

Після того жахливого світанку на кладовищі я категорично відмовився вживати будь-що разом із нею. Мій холодний розум не терпів туману. Проте контролювати її, коли вона залишалася поза межами моєї квартири чи бібліотеки, я був не в змозі. Дійшло до того, що вона знепритомніла прямо на нашому святкуванні Нового року.

Одного січневого вечора я не витримав. Того дня Людмила знову наковталася якоїсь дичини. Її зіниці розширилися, а погляд гарячково блукав кутками.

– Знову ти за своє, – холодно мовив я, спостерігаючи, як тремтять її бліді пальці. – Ти ж себе руйнуєш. Хіба не помічаєш цього?

Вона повільно повернула обличчя до мене, і на її вустах з’явилася блукаюча посмішка, від якої моєю спиною побігли сироти.

– Мені шкода тебе, Валентине, – її голос лунав тихо, але в ньому була якась небезпечна переконаність. – Ти ж вважаєш себе філософом, інтелектуалом, але зупинився на самому порозі. Ти досі чіпляєшся за свою реальність, за свій порядок, за цю стерильну квартиру! А я хочу ходити по самому лезу бритви. Я хочу, щоб межа між реальним і уявним просто розчинилася!

– Ходити по лезу – не означає стрибати в прірву, – заперечив я, підходячи ближче й намагаючись вхопити її за плечі, аби повернути до тями. – Ти майбутній медик. Ти краще за мене знаєш, як ці речовини випалюють твій мозок. Твій “експеримент” закінчиться банальним передозуванням у якомусь брудному притоні!

Вона різко висмикнула руку й випросталася, вирячивши на мене свої темні, божевільні очі.

– Та до чого тут мій мозок, Валентине?! – майже заверещала вона, але одразу стишила голос до гарячкового шепоту. – Це дослідження! Розумієш ти чи ні?! Я досліджую МЕЖУ! Те, що лежить між останнім подихом і небуттям. Я повинна відчути, як душа відривається від тіла, а потім повертається назад. Психоделіки знімають усі заборони. Я бачу те, про що ти тільки читаєш в книжках!

– Ти бачиш ілюзії, отруєну галюцинаціями свідомість, – процідив я крізь зуби, відчуваючи, як у мені закипає лють від власної безпорадності. – Ти втрачаєш контроль, Людо. А той, хто втрачає контроль – втрачає життя.

– Ні! – вона з викликом підняла підборіддя і дивилася прямо мені в очі. – Тільки той, хто ризикує розбитися, пізнає абсолютну свободу! Якщо ти боягуз і боїшся ступити за межу – це твоя проблема. А я піду до кінця. Мені потрібна ця істина, Валентине!

Я дивився на цю збожеволілу дівчину й відчував лише глибоку втому. Від нашої поетичної спорідненості душ не залишилося й сліду. Вона перетворилася на непередбачувану божевільну психопатку, яка щомиті могла зруйнувати як своє власне життя, так і моє.

Саме тоді я зрозумів, що не можу і не хочу її більше рятувати. Її фанатичні пошуки межі мали закінчитися саме там, де й планувалося з самого початку. Вона прагнула пізнати абсолютну істину смерті? Що ж, я дам їй цю можливість. Я знову стану мисливцем, а не безпорадною жертвою її деструктивних ігор.

Я вирішив, що на День закоханих моя колекція нарешті поповниться новим експонатом – темним серцем Людмили.