7

Після тієї ночі наші взаємини остаточно втратили бодай якийсь натяк на звичайну людську нормальність. Наша близькість перетворилася на химерний, небезпечний ритуал, де межа між пристрастю та катуванням ставала все тоншою.

Людмила почала приносити із собою тонкі бритвені леза. Під час найвищого напруження, коли в кімнаті було чутно лише наше з нею прискорене дихання, вона діставала одне з них і ледь помітним, відточеним рухом залишала на моїх плечах, грудях і спині довгі, палаючі подряпини та глибокі порізи. Гарячі краплі моєї власної крові стікали по шкірі, змішуючись з її потом.

Спочатку це викликало в мені справжній шок. Мене це відверто лякало й викликало глухий, закипаючий гнів. Я звик бути єдиним режисером, господарем становища, мати абсолютний контроль над своєю партнеркою. У моєму сценарії біль був моїм інструментом, а не карою за якісь уявні гріхи. Я не збирався ставати чиїмось об’єктом знущань чи полотном для чужих хворобливих експериментів.

Коли її лезо вперше сковзнуло по моїй шкірі, я грубо перехопив її зап’ястя, притиснувши руку до ліжка:

– Що ти робиш, Людмило? – процідив я крізь зуби, відчуваючи, як по грудях пече свіжий поріз.

Вона лише повільно розплющила очі, дивилась на мене з підкресленим спокоєм і тихо, майже ніжно прошепотіла:

– Ти ж сам казав про дуалізм, Валентине... Ти не можеш контролювати темряву, одночасно боячись відчути її на собі. Поділися зі мною своєю кров’ю, як я поділилася своєю.

Вона не відступала. З кожним новим візитом вона випробовувала мої межі, перетворюючи кожну ніч на боротьбу за владу, де біль ставав нашою єдиною спільною мовою.

Проте цей опір тривав недовго. З кожним новим візитом, з кожною нашою близькістю мій глухий гнів повільно поступався місцем чомусь іншому. Це було гостре, отруйне й невідоме досі відчуття. Через деякий час я піймав себе на думці, що чекаю цього торкання холодної сталі з неприхованим трепетом.

Коли лезо розрізало шкіру, а по тілу розливалася пекуча хвиля болю, свідомість миттєво очищалася від усього зайвого. Усі мої розрахунки, холодні плани й вічний контроль на секунду розпадалися. Біль не принижував мене. Він загострював відчуття до межі, роблячи сприйняття реальності нереально чітким.

Я зрозумів, що, завдаючи мені порізів, Людмила не намагалася підкорити мене чи перебрати роль мисливця. Вона лише ділилася зі мною своїм єдиним способом існування, затягуючи мене у свій власний, пекучий ритуал.

Тепер, коли її лезо залишало на моїх грудях нові криваві смуги, я більше не зупиняв її руку. Натомість я міцніше притискав її до себе, впиваючись пальцями в її плечі й відчуваючи, як наша спільна кров змішується на простирадлах. Це було дике, майже тваринне сп’яніння. Ми перетворилися на двох безумців, які годували темряву одне одного, випробовуючи, як глибоко можна зайти за межу, перш ніж вороття назад стане остаточно неможливим.