6

Під кінець червня спекотні літні ночі остаточно витіснили вечірній прохолодний затишок, а наші стосунки з Людмилою перейшли на абсолютно новий рівень.

Я катастрофічно не хотів ділитися з сусідами подробицями свого приватного життя. Огидна пліткарка баба Клава та інші мешканці будинку не мали бачити поруч зі мною нікого, тож наші зустрічі підпорядковувалися чіткому ритуалу. Людмила приходила до мене лише близько опівночі, коли молоді вже плавили мізки перед екранами телевізорів, а у вікнах літніх людей гасло світло.

Повертаючись після пізніх прогулянок біля Дніпра, ми піднімалися до моєї квартири. Поки дівчина відпочивала від задушливої літньої спеки, я йшов на кухню й готував для неї пізню вечерю. Її найулюбленішою стравою був напівсирий стейк з кров’ю. Соковитий шматок яловичини, що лише злегка схоплювався скоринкою на розпеченій пательні, залишаючись усередині блідо-рожевим і гарячим. Вона їла його повільно, ретельно пережовуючи кожен шматочок.

У ніч на Івана Купала, після вечері, Людмила вперше вирішила залишитися. Вона повільно відсунула порожню тарілку, злизала з губи останню краплю темно-червоного соку і злегка відхилилася на спинку стільця.

– Ого, вже дванадцята, Валентине, – тихо мовила вона, кинувши погляд на годинник на стіні. – Хтось зараз стрибає через багаття, а хтось шукає міфічний цвіт папороті й вірить у казки. А ми з тобою сидимо в тиші й їмо м’ясо.

– Кожен обирає свій ритуал, Людмило, – м’яко усміхнувся я, прибираючи зі столу келихи. – Тобі час збиратися. Маршрутка за п’ятнадцять хвилин. Я проведу.

Та цього разу моя співбесідниця не підхопилася з місця, як робила це зазвичай. Натомість повільно звівшись, підійшла до мене впритул, зупинившись за крок.

– Я не піду сьогодні, – прошепотіла вона. – У цю ніч межі між світами тоншають. Я не хочу повертатися до гуртожитку. Я хочу залишитися з тобою.

– Ти впевнена? – я ледь припідняв брову, хоча всередині мене все затамувало подих від передчуття. – Після цього межі між нами теж перестануть існувати.

– Я чекала цього з першого дня, як зайшла до бібліотеки і побачила тебе там, – тихо відповіла вона й першою зробила крок до спальні.

Вона повільно зняла свій легкий чорний одяг, рухаючись без жодного поспіху. Коли вона залишилася в одній білизні, світло від місяця та тьмяного торшера м’яко лягло на її мармурово-бліду шкіру. 

І саме тоді я застиг, прикутий поглядом до її тіла. На її передпліччях та внутрішньому боці стегон виразно малювалися десятки тонких, акуратних, паралельних смуг. Це були старі й зовсім свіжі запечені шрами від бритвеного леза, які перекреслювали її білу шкіру, мов химерний орнамент.

Я повільно підійшов ближче й обережно, ледь торкаючись кінчиками пальців, провів по затягнутих рожевуватих рубцях на її передпліччі.

– Що це, Людмило? – тихо спитав я, підвівши на неї погляд.

Вона навіть не здригнулася від мого дотику. На її вустах з’явилася легка, ледь помітна посмішка, а в темних очах спалахнув той самий вогник.

– Це моя карта пам’яті, Валентине, – мовила. – Пам’ятаєш, як ми говорили про межу між життям і небуттям. Біль – для мене єдине, що розрізає сірість нашого існування.

Вона перехопила мою руку й притисла долоню до свого стегна, прямо над найглибшим шрамом.

– Коли метал розрізає шкіру і виступає перша крапля гарячої крові, тільки в цю секунду я точно знаю, що я жива. Біль очищає від усього зайвого. Він скидає всі маски. Він робить нас абсолютними, Валентине, – в її голосі звучала майже релігійна переконаність. – В болю немає фальші. Коли ти заподіюєш собі шкоду, ти не можеш брехати.

Я дивився на ці сліди від леза, відчуваючи під пальцями рельєф її шрамів, і в моїй душі вирував справжній шторм. Вона ж не лише міркувала про смерть і темряву, а й добровільно віддавалась тілесним стражданням, шукаючи в ньому абсолютну істину.

Тієї ночі Людмила беззастережно стала моєю. Вона довірилася мені повністю, і я виявився її першим чоловіком. Коли все скінчилося, на білосніжному простирадлі залишилися виразні темно-червоні плями, як підтвердження її недоторканності.

Але найдепресивнішим і водночас найчарівнішим було інше. У момент, коли вона перейшла межу від дівчини до жінки, на її блідому обличчі не з’явилося й тіні жалю чи страху. Вона закинула голову назад, впившись пальцями в мої плечі, і крізь зціплені зуби випустила важкий стогін. Я бачив, що вона отримувала від цього болю неабияку насолоду, намагаючись відчути кожний імпульс, що розривав її тіло зсередини.

Я ж у цю мить перетворився на безжального ката. Завдавати їй болю, бачити, як вона розкривається під моїм натиском, тріпочучи на межі страждання й благання, приносило мені найвище задоволення. Чого ніколи не було з іншими.

Цей спільний акт болю та крові остаточно зв’язав нас. Він поєднав наші темні сутності в єдиний вузол, міцніший за будь-які людські обітниці чи ніжні зізнання. В ту купальську ніч Людмила стала моєю спільницею в царстві темряви.