5

Невдовзі стіни бібліотеки стали занадто тісними для нашого спілкування. Філософські розмови про сенс буття плавно перейшли на вулиці вечірнього міста, перетворившись на регулярні прогулянки берегом Дніпра.

Повітря над рікою просякло солодким ароматом квітучих акацій та бузку, але наш мотив залишався незмінно похмурим. Людмила, як і раніше, віддавала перевагу довгому чорному плащу, і навіть травневе сонце, здавалося, не могло пробити блідість її мармурової шкіри. Ми повільно йшли схилами, і я, легенько налягаючи на кульгаву ногу, уважно вслухався в кожне її слово.

– Людина – це суцільна ілюзія, Валентине, – мовила вона, дивлячись на темну гладь води. – Ми вигадуємо мораль, душу, якісь вищі цінності лише для того, щоб прикрити звичайну фізіологію. Але приберіть із тіла імпульс, переріжте одну артерію – і де вся ваша висока сутність буття? Залишається лише шматок м’яса, яке швидко псується і ні на що більше не придатне.

– Звучить дещо матеріалістично, Людмило, – м’яко заперечував я, дивившись, як у вечірніх сутінках зникають обриси протилежного берега. – А як щодо дуалізму? Тіло – це лише форма, посудина. Але саме форма надає змісту. Без чітких меж, без оболонки, наповнення просто розтікається й зникає. Істинне мистецтво – це вміти зафіксувати цю форму в її найвищому, найчистішому моменті. До того, як вона почне руйнуватися.

Вона зупинилася й повільно повернулася до мене. У її очах, затінених вугільним макіяжем, спалахнув дивний вогник.

– Зафіксувати? Ви маєте на увазі смерть? – її оксамитовий голос знизився до інтимного шепоту. – Смерть – це єдиний абсолют. Усі людські почуття, біль, любов, страх – це лише рубіж. Але тільки на межі між життям і небуттям людина стає справжньою. Вона скидає всі маски.

Я дивився на неї й відчував, як всередині мене закипає солодке захоплення. Вона була зовсім не схожа на Світлану з її побутовими примхами чи на інших моїх минулих жертв. У Людмилі не було дівочої наївності чи тваринного страху перед темрявою – вона сама прагнула торкнутися її меж.

Я зовсім не бачив у ній чергової дівчини для банальних романтичних стосунків. Я чітко знав і усвідомлював, що будь-яке кохання-зітхання між нами просто неможливе. Проте я відчував із нею химерну, і поки не до кінця зрозумілу мені спорідненість душ. Усередині Людмили жила та сама глибока темрява, яку я колись марно намагався відшукати в інших, і яку свого часу так і не зміг приборкати в собі самому. З нею ця темрява переставала бути порожнечею чи тваринною люттю. З цією загадковою дівчиною вона набувала особливих відтінків, і ставала полум’ям, у якому хотілося згоріти разом.