4

Минуло ще кілька тижнів. І на порозі бібліотеки з’явилася ВОНА. Вона почала приходити майже щодня за годину до закриття, коли зала порожніла. Її звали Людмила, їй було дев’ятнадцять і вона була студенткою Черкаського медичного коледжу. Як я про це дізнався? Запитав у неї? Звісно ж ні. Вся інформація була вказана в її бібліотечному формулярі. Чим же вона привернула мою увагу?

Людмила дуже вирізнялася з-поміж своїх ровесниць. Жодних рожевих кофтинок чи дівочого сміху. Восково-бліда шкіра, контрастне чорне волосся, вугільно-темний макіяж очей і повністю чорний, готичний одяг. Вона рухалася безшумно, мов привид між стелажами, а її погляд був дивовижно колючим, дорослим і позбавленим будь-якої дитячої наївності. Людмила чимось нагадувала мені Валерію, мого “Чорного Ангела”, хоча й не могла похвалитися такою ж вродою.

Її книжкові вподобання дивували ще більше. На відміну від дівчат, що шукали жіночі романи, Людмила брала медичні трилери, книги з патологічної анатомії, судової медицини та похмуру класику – Бодлера, По та Достоєвського.

Одного вечора вона підійшла до моєї стійки з товстим фоліантом з анатомії людини та збіркою «Квіти зла».

– Шукаєте красиве в потворному чи потворне в красивому? – тихо мовив я, звіряючи картку й заповнюючи формуляр.

Людмила повільно підняла на мене очі. У її темних зіницях на якусь мить спалахнула цікавість. Та вона не зніяковіла й не посміхнулася стандартною дівочою посмішкою.

– А хіба між цими речами є різниця? – її голос прозвучав низько. Навіть занадто низько, що мене неабияк здивувало. – Тіло, – продовжувала тим часом Людмила, – це лише м’ясо та кістки. Анатомія вивчає, як воно влаштоване, а поезія – як воно гниє. І те, й інше по-своєму бездоганне.

Я припідняв брову, заінтригований такою відповіддю.

– Рідкісний погляд для майбутньої медсестри, – мовив я, виводячи підпис. – Більшість ваших колег лякаються першого ж розтину в лабораторії.

Людмила раптом насупила брови, а на її блідому обличчі з’явилося щире здивування.

– Звідки Ви знаєте, де я навчаюся? – вона примружилася, вивчаючи мене з новим інтересом.

– Усе дуже просто, Людмило. Ця інформація є в Вашій картці, – мовив я, насолоджуючись тим, як легко збив її з пантелику. – Коли ви реєструвалися, то вказували навчальний заклад. А от список спецлітератури з патологічної анатомії, який ви берете останнім часом, лише підтверджує, що ви ставитеся до обраного фаху куди серйозніше за інших.

Людмила на мить застигла, а потім повільно розслабила плечі й тихо засміялася.

– А Ви вмієте розчарувати, … – зробила вона паузу, щоб я зміг представитися.

– Валентин Сергійович. Можна просто, Валентин…

– Валентине, а я вже подумала, що Ви детектив, – вона забрала книжки зі стійки, притиснувши їх до грудей. – А щодо колег – більшість із них просто дурепи, які бояться власної тіні й непритомніють від першого ж розтину. Мене ж завжди цікавило те, що ховається під шкірою. Там набагато більше правди, ніж на поверхні.

З того вечора між нами розпочалася витончена, інтелектуальна гра. Ми засиджувалися до самого закриття бібліотеки, шепочучись між високими стелажами про природу смерті, анатомію та похмуру класику. Вона заходила все глибше в мій простір, навіть не підозрюючи, що за цими розумними філософськими бесідами ховається хижак, який лише чекав нагоди для нападу.