3

Коли запах фарби остаточно вивітрився з оновленої квартири, а побут увійшов у своє русло, виникло інше питання – що робити далі? Грошей від продажу уманського житла та заощаджень від викладацької діяльності мені цілком вистачило б на кілька років безтурботного життя, але сидіти вдома без роботи означало привернути до себе зайву увагу. Сусіди, а особливо баба Клава, які знали мене з дитинства, незабаром почали б питати: на що живе Валік? Чого постійно вдома? 

Тож мені була потрібна робота. Я хотів працювати там, де я злився б із натовпом, став непомітним, але водночас мав би повну свободу дій.

Випадок підкинув ідеальний варіант сам. Одного квітневого дня я завітав до центральної міської бібліотеки, аби взяти дещо з класики для вечірнього читання. Там, за високою дерев’яною стійкою сиділа літня жінка в товстих окулярах – Галина Богданівна, незмінна володарка царства книг. Сива, втомлена бібліотекарка, яка повільно заповнювала формуляри.

– Знаєте, пані Галино, у вас тут якась особлива, майже магічна атмосфера, – мовив я, м’яко усміхнувшись і обережно поклавши пожовклий том на дерев’яну стійку. – Кожен раз, коли приходжу сюди, відпочиваю душею.

Бібліотекарка відірвалася від формуляра і подивилася на мене зацікавлено:

– Дякувати Богові, що хоч хтось ще цінує справжні книги! А то зараз усім тільки комп’ютери та дискотеки подавай... А мені от серце крається – за тиждень уже виходжу на пенсію, а заміни досі немає.

– Як це немає? – я здивовано припідняв брову, вдаючи щире здивування. – Хіба в таке чудове місце складно знайти людину?

– Та яке там! – бідкалася вона, тихо зітхаючи й безпорадно розводячи руками. – Молодь сюди йти не хоче. Зарплата мізерна, робота пильна, цілими днями в тиші... Шукаємо вже два місяці, а кандидатур – нуль. Хоч бери та не йди нікуди.

Ось він. Мій шанс.

Я миттєво увімкнув свій природний шарм. Трохи нахилившись до стійки й зробивши паузу, я мовив із легким, ледь помітним сумом у голосі:

– Знаєте... а якби я сказав, що саме про таку тишу й мрію?

Галина Богданівна закліпала очима, зняла окуляри й здивовано перепитала:

– Ви? Та що ви!

– Я маю вищу освіту, викладав у виші, – спокійно відповів я, злегка переступивши з ноги на ногу, аби підкреслити свою кульгавість. – Але після важкої аварії й складного перелому... мені важко стояти на ногах перед студентами. Лікарі радять спокій. А книги – це моя пристрасть. Я шукаю саме такий тихий притулок. Такий, як тут.

Бібліотекарка сплеснула в долоні, а її очі засяяли неймовірною радістю:

– Господи! Та ви ж просто дарунок долі! Ходімо, ходімо швидше зі мною до завідувачки! Вона зараз у себе!

Жінка майже бігом провела мене довгим коридором і без стуку відчинила двері кабінету.

– Раїсо Петрівно! – з порогу вигукнула вона, сяючи від щастя. – Подивіться, кого я вам привела! Сам Бог послав нам нового бібліотекаря! Має вищу освіту, колишній викладач, надзвичайно вихована й інтелігентна людина!

Завідувачка, сувора жінка в строгому костюмі, спочатку здивовано підняла погляд від паперів, але вже за п’ять хвилин нашої розмови її суворість повністю розтанула. Мої бездоганні манери та правильні слова зробили свою справу.

– Валентине Сергійовичу, – усміхнулася вона, киваючи на заяву, яку я швидко написав прямо за її столом. – Сподіваюся, що Вам у нас сподобається. Оформимо вас вже сьогодні. Попрошу Галину Богданівну, щоб ввела Вас в курс справи. До її виходу на пенсію за кілька тижнів попрацюєте разом. І… – вона ще раз пильно на мене глянула, – ласкаво просимо до нашої команди!

Бібліотекарка швидко пояснила мені мої обов’язки, розповіла, що і як, і до кінця квітня я став повновладним господарем книжкових стелажів.

Для мене це було ідеальне місце. Тут панував напівмрок, який так пасував моєму внутрішньому стану. Більшість робочого часу я проводив на самоті: розставляв книжки, заповнював картки в каталогах і міг годинами перечитувати свої улюблені філософські праці та класичну літературу.

Але найголовніше полягало в іншому. Поміж високих книжкових полиць і біля столів читального залу щодня проходили десятки дівчат. І я, ховаючись за лабіринтами стелажів, знову міг спокійно, холоднокровно й безпомилково виглядати свою наступну здобич, підшукуючи той самий особливий “експонат” для моєї колекції.