2

За ті два роки, поки я жив в Умані, в батьківській квартирі звісно ж абсолютно нічого не змінилося, хіба що пил укрив геть усе товстим, сірим килимом. Я повільно пройшов коридором до своєї колишньої кімнати, скинув важкий наплічник, сів на край ліжка й озирнувся навколо.

Вицвілі шпалери, затерті килими на підлозі та стінах та старі радянські меблі. Хіба тут хочеться жити? Я відчув, як усередині закипає роздратування. Навколишній простір був просякнутий духом моїх батьків, п’яними скандалами батька та божевільними сльозами матері. Жити в цьому музейному склепі власного понівеченого дитинства я не збирався. Якщо я повертаюся сюди надовго, від минулого потрібно було очиститися раз і назавжди.

І я розпочав безжальну зачистку. Спершу зібрав весь одяг батька та матері, вкомплектував у величезні пакети й відніс до найближчої церкви – нехай забраний мотлох служить жебракам. Далі настала черга меблів. Поліровані шафи, розхитані стільці та старі дивани я безжально розбивав на частини й виносив до сміттєвих баків.

Моя активність, звісно ж, не залишилася непоміченою. Стара пліткарка баба Клава кілька разів вибігала на сходовий майданчик мені на зустріч.

– Валіку! Та що ж це ти робиш?! – сплескувала вона долонями, перекрикуючи гуркіт. – Батьківську хату розносиш! Оце так син... А шум який на весь під’їзд, у мене аж тиск піднявся!

Я лише холодно й байдуже дивився на неї, не зупиняючись ні на секунду:

– Я роблю ремонт, бабо Клаво. Роботи ведуться у дозволений час, – і не чекаючи на її нову порцію бідкань, я повертався до квартири й зачиняв двері.

Слідом за меблями в сміття пішли старі шпалери, які я здирав до голого бетону. За кілька днів я взяв у будівельному магазині все необхідне: свіжу фарбу, нові світлі шпалери, клей, пензлики. В мебльовому були придбані й сучасні меблі. Я працював самостійно, шпаклюючи кожну тріщину та зафарбовуючи кожен клаптик старого життя.

Минуло близько трьох тижнів. Стару, занедбану й просякнуту горем та сімейними драмами квартиру було не впізнати. Тепер це був світлий, стерильний і абсолютно нейтральний простір. Жодної речі, жодної деталі не нагадувало про тих, хто жив тут до мене. Був лише я, мій прихисток і моя колекція статуеток на полиці у вітальні.

Очистивши квартиру від останньої пилинки минулого, я відчув, що для абсолютного порядку бракує лише одного – зустрічі з мамою. Синівський обов’язок змусив мене ще раз поїхати на околицю міста, до обласної психіатричної лікарні, де вже стільки років коротала свої дні мати.

Цього разу вона здалася мені ще менш притомною. Сиділа в кутку кімнати на хиткому стільці, загорнута в безформний сірий халат. Її волосся було недбало зачесане, а згаслий погляд блукав по стінах, поки я не підійшов і не сів навпроти.

– Привіт, мамо, – мовив я тихо, намагаючись посміхатися.

Вона повільно повернула до мене обличчя. У її каламутних очах раптом спалахнув якийсь божевільний вогник. Вона подалася вперед, вдивляючись у моє обличчя.

– Валіку... хлопчику мій, – раптом зашепотіла вона, а її пальці почали обмацувати мої щоки. – Ти чого такий похмурий? Ну досить тобі, заспокойся... Перестаньте ви з Петриком сваритися через той велосипед! Це ж його іграшка, а не твоя!

– Петрика немає, мамо, – процідив я крізь зуби. – Забудь про велосипед.

– Та як це немає?! – її голос раптом перейшов на голосний шепіт. Вона подалася ще ближче, так що я відчув нудотний запах солодкуватих заспокійливих ліків. – Ти не ображайся на нього, Валіку... Не ображайся, що він називає тебе “чортеням”! Він же не зі зла... Це ж правда, а на правду ображатися не можна! Хіба я тебе не вчила?

Я нервово сіпався на стільці, тамуючи нестримне бажання просто зараз встати і піти.

– У тебе ж в очах щось є! – продовжувала тим часом мама. – Бісове щось! Подивися на себе! Ти ж чисто чортеня, народився в такий день, от воно з тебе й лізе! Погляд у тебе крижаний… Ні краплі людського немає!

– Досить, – холодно відрізав я, збираючись підвестися.

– Не досить! – раптом заверещала вона, схопившись за стілець й витріщивши на мене божевільні очі. – Зізнайся! Це ти його на ту недобудову заманив! Ти! Той клятий велосипед! Маєш вже його? Га, маєш! Чортеня! Навіщо ти прийшов, що тобі ще від мене треба?!

До нас підбігли санітари і почали заспокоювати матір. А я більше не збирався слухати цю хвору жінку. Не мовивши жодного слова, я розвернувся і пішов геть. Позаду мене ще чулися її біснуваті крики, але мені вже було все одно.

Я вийшов на свіже, морозне повітря й зробив глибокий вдих. До мене нарешті прийшло усвідомлення, що у моєму житті більше не було матері, як не було й минулого. Того дня я став круглим сиротою, спаливши мости з єдиною колись рідною мені людиною.