2006 рік. Людмила

Після тієї лютневої ночі в “Софіївці” місто жило своїм звичайним життям, навіть не здогадуючись, що на дні ставу під товщею криги спочиває таємниця. А я розпочав ювелірну роботу із замітання слідів.

Насамперед я зайнявся її телефоном. Утримуючи його в себе протягом кількох днів, я надіслав із нього коротке СМС її матері в Жашків: “Мамо, ми з Валентином остаточно посварилися. Повертатися до нього я не збираюся. Їду з подругою в Київ шукати роботу, кілька тижнів зі мною не буде зв’язку, як облаштуюся – наберу сама”. Я сподівався, що для жінки з провінції це прозвучало цілком у дусі її емоційної доньки.

Наступним кроком був університет. Скориставшись тим, що в моїх руках залишалися паспортні дані Світлани, я акуратно склав і надіслав поштою від її імені заяву на ім’я декана про надання академічної відпустки за сімейними обставинами. Оскільки її весняний семестр був завчасно оплачений, у деканаті ніхто не став піднімати паніку. Це була звичайна бюрократична паперова тяганина.

На кафедрі ж я одягнув маску глибоко зраненого, але емпатичного чоловіка. Під час перерв у викладацькій я лише сумно хитав головою, вислуховуючи співчуття від колег.

– Уявіть, зібрала речі, поки я був на парах, – стиха розповідав я все тій же кафедральній пліткарці Зінаїді Вікторівні. – Залишила записку, що втомилася від мого контролю та моєї безпорадності у побуті. Мовляв, навчання їй більше не цікаве, поїхала підкорювати столицю.

– Ну а що ти хотів, Валентине Сергійовичу? – зітхала та, дружньо плескаючи мене по плечу. – Молода дівчина, зелена ще. Їй захотілося легкого життя у великому місті, а не тягнути на собі побут із викладачем. Забудь, переболить.

Подруги Світлани з гуртожитку, які чудово пам’ятали наші сварки та її скарги на мій важкий характер, може й мали якісь сумніви щодо моїх слів, але вони знали й імпульсивність своєї коліжанки, яка завжди мріяла вирватися з провінції. Неодноразово чув, як вони шепотілися за моєю спиною: “Звісно, не витримала жити з калікою й втекла”.

Тож поки що алібі працювало бездоганно. Для всього світу Світлана просто кинула викладача й поїхала до Києва. Проте я розумів: березень не за горами. Весняна відлига була моїм найнебезпечнішим ворогом, і залишатися в Умані до того, як скресне крига, я не збирався.

Настав час спалити мости. Я виставив свою квартиру на терміновий продаж, суттєво скинувши ціну. У 2006 році ринок нерухомості не стояв на місці, тож покупці – якась молода сім’я з передмістя – знайшлися буквально за два тижні. Вони були так засліплені низькою вартістю, що підписали всі папери у нотаріуса практично без зайвих запитань.

Наприкінці березня я зайшов до кабінету завідувача кафедри й поклав на стіл заяву про звільнення за власним бажанням.

– Валентине Сергійовичу, ти що це надумав? – здивовано розвів руками той, відсуваючи окуляри на лоб. – Середина навчального року!

– Вибачте, але я більше не можу тут залишатися, – і це була чистісінька правда, а потім почав брехати: – Знайшов роботу за кордоном. Друг кличе у Польщу на завод. Зарплата працівника там вдвічі більша за мою викладацьку. Та й, чесно кажучи... все в цьому місті нагадує мені про те, що сталося. Про побиття, про Світлану, про моє скалічене життя. Я хочу почати все з чистого аркуша, а тому мушу покинути Умань.

Завідувач як і колеги з розумінням поставилися до мого рішення, яке здавалося їм цілком логічним вчинком зламаного чоловіка. Чоловіка, який біжить від своїх фантомних болів і розбитого серця.

31 березня я зробив останнє коло по своїй порожній квартирі. На руках у мене була солідна сума готівки від продажу нерухомості та розрахункові, а речі вмістилися у три великі валізи. Звісно ж не забув я й про чорний шкіряний наплічник, в якому лежала моя найцінніша колекція.

Я вирішив поки повернутися до рідних Черкас. Там у мене було житло, мама, до якої таки потрібно було ще раз навідатися та хоч якась стабільність. На автостанції я купив квиток на вечірній рейс і подумки попрощався з Уманню. Дивлячись крізь скло на згасаючі вогні міста, я відчув, як із моїх плечей спадає ще один тягар. Я залишав позаду крижану воду “Софіївки”, здогади, плітки й минуле життя. Я втік непоміченим, і цього разу вийшовши з гри абсолютним переможцем.