11

Наступного дня я вранці пішов на пари, залишивши на кухонному столі біля чашки кави вишуканий конверт з романтичною запискою:

“Моє сонечко! Чекаю тебе сьогодні рівно о 18:00 на Острові Кохання у Софіївці. Вдягнися тепліше. І прошу тебе – це наш з тобою таємний вечір, поки що не кажи про нього нікому! Я готую для нас дещо неймовірне. Твій Святий Валентин”.

О шостій вечора я вже чекав на Світлану поблизу зазначеного місця. На моє щастя, було холодно, а отже й малолюдно. Дівчина прийшла вчасно і тупотіла на місці, нетерпляче виглядаючи мене. Коли я випірнув із темряви алеї, вона побігла мені на зустріч, повиснувши на моїй шиї, та цілуючи гарячими губами мої холодні щоки.

– Валентине! Я вже думала, ти запізнишся! – защебетала вона, видихаючи густі хмаринки пари й міцніше стискаючи мої плечі. – Я прочитала записку й просто не повірила своїм очам! Ти такий загадковий… То що це за таємний вечір? Я навіть дівчатам своїм нічого не сказала, як ти й просив! Чому така секретність?

– Тому що це тільки наш день, сонечко, – м’яко мовив я, заправляючи пасмо її волосся, вкрите дрібними сніжинками, під шапку. – Тільки ти і я. Без сторонніх очей, без університетських пліток і чужих порад. Ти ж хотіла справжньої романтики?

– Хотіла... Дуже хотіла! – вона притислася щокою до мого коміра, дивлячись на мене з безмежною ніжністю. – Вибач мені за все, що я наговорила тоді, перед Новим роком. Я така дурна була... Я просто так боюся тебе втратити, Валику.

– Все гаразд, кохана. Минуле залишилося в минулому, – усміхнувся я, відчуваючи, як під моєю долонею гаряче й ритмічно б’ється її серце. – А сьогодні ми розпочнемо нову сторінку.

Долаючи удаваний біль у нозі, я повільно опустився перед нею на одне коліно прямо на засніжений настил. Світлана сплеснула в долоні й відкрила рот від подиву, її очі засяяли абсолютно щирим дитячим захватом.

Я дістав із кишені оксамитову коробочку й повільно відкрив її. Великий камінець відбив тьмяне світло єдиного далекого ліхтаря й спалахнув яскравою, заманливою іскрою.

– Сонечко, ти вийдеш за мене? – м’яко й трепетно промовив я, дивлячись їй просто в очі. Вона заверещала від щастя, впала мені на шию, гаряче цілуючи моє обличчя, і крізь сльози вигукнула заповітне “Так!”. Жадібно натягнувши обручку на тремтячий палець, дівчина й не здогадувалася, що ця цяцька була лише знаменням її останніх хвилин на землі.

– А тепер ходімо, кохана, – шепнув я, ніжно обіймаючи її за талію. – Я хочу показати тобі одне таємне місце... Де наше кохання стане вічним.

Вона довірливо йшла поруч, міцно вчепившись у мою руку. Вона безперервно щебетала про те, як ми облаштуємо наше майбутнє, про весілля, про те, якою ж вона була дурною, коли сумнівалася в мені.

Я мовчав. Кожне її слово відлітало в темряву, не залишаючи всередині жодного відлуння. Моя ліва нога, на диво, зараз зовсім не боліла, адже її повністю заглушив холодний азарт мисливця, який веде здобич до пастки.

Ми звернули з головної дороги в чорну, незайману сивину хащів. Сніг тут лежав товстими кучугурами, а голі гілки вікових дерев спліталися над головою, утворюючи зловісне склепіння. Навколо панувала абсолютна тиша, яку порушував лише хрускіт снігу під нашими ногами та далекий шум міського автотранспорту, що здавався іншим виміром.

– Валентине... А куди ми йдемо? Тут же зовсім темно, – у її голосі вперше проскочила тонка нотка тривоги. Вона зупинилася, здивовано озираючись навколо. – Здається, ми зайшли кудись не туди…

Я зупинився, повільно розвернувся обличчям до неї і невинно посміхнувся в темряві.

– Ми майже на місці, кохана. Просто довірся мені.

Перш ніж вона встигла вловити зміну в моїй інтонації чи помітити мій погляд, я різко зробив крок уперед. Ліва рука миттєво впилася їй у горло, перекриваючи будь-який звук. Світлана задихнулася, її очі жахливо розширилися від несподіванки й дикого жаху. Вона спробувала закричати, але з її горла вирвалося лише приглушене сипіння. Світлана не боролася довго. Її шок і моя нелюдська звірина сила зробили свою справу за лічені секунди.

Коли її м’яке тіло осіло в сніг, я не відчув ані краплі жалю чи вагання. Я ввімкнув ліхтарик і почав діяти. Швидко й механічно, як хирург під час планової операції. Витягнув зі свого наплічника ніж і вправним рухом розрізав теплу, ще трепетну тканину її зимового пальта й светра. Холодний лютневий вітер обпік оголену шкіру. Серце ледь билося, відраховуючи останні удари її життя.

Акуратний розріз, кілька рухів ножем, і мій новий скарб зайняв своє місце в герметичному медичному пакеті. Нитка-кетгут пізніше зробить свою справу, затягнувши рану так, що ніхто не помітить стороннього втручання. Усе спишуть на механічні пошкодження від криги чи каміння на дні. Якщо, звісно, не зроблять розтин. Але і на цей випадок у мене теж був план.

Я підвівся і, не гаючи ні секунди, дістав з наплічника заготовлену мотузку, швидко і надійно обмотав її навколо бездиханного тіла, і міцно прив’язав до нього важкий валун, який чекав свого часу в снігу.

Узявши ношу на плечі, я останні кілька метрів дотягнув її до заздалегідь підготовленої ополонки в темних водах ставу. Тонка крига на краю розсипалася з легким тріском. Я штовхнув тіло вперед. Воно важко плюхнуло в темну крижану безодню, а важкий камінь миттєво потягнув його на саме дно, під пастку товстої криги, де тепер воно могло спати вічно, не залишаючи ніяких слідів на поверхні.