10

У перші дні лютого Світлана повернулася з Жашкова. Вона зайшла до квартири несміливо, зіщулившись і явно очікуючи на чергову сварку чи докори з мого боку. Та я зустрів її абсолютно іншим чоловіком.

Заздалегідь прибрав у кімнатах, купив її улюблені білі хризантеми й приготував вечерю. Я перевтілився у бездоганного джентльмена: щиро усміхався, дарував квіти без жодного приводу, подавав каву в ліжко й ніжно обіймав її вечорами. При першій же нагоді я щиро й покірно перепросив за свій зрив та той клятий ляпас, посилаючись на фантомні болі в нозі, депресію після травми й чоловічу безпорадність.

Світлана була на сьомому небі від щастя. Вона буквально сяяла від власної гордості, щиро вирішивши, що її місячна відсутність і “виховання” спрацювали: її Валентин нарешті зламався, все усвідомив і став саме таким, яким вона мріяла його бачити. Вона повністю втратила пильність, занурившись у цю солодку ідилію, яку я для неї так майстерно відігравав.

На кафедрі ж відбувалася інша гра-вистава. Викладацька стала моєю сценою. Щодня під час перерви я сідав у кутку з чашкою чаю, сумно дивився у вікно й, зітхаючи, розмовляв із подругою-колегою Зінаїдою Вікторівною, яка вправно розносила чутки:

– Знаєте, важко це... – тихо казав я, коли вона запитувала про моє особисте життя. – Світлана дуже змінилася після Нового року. Постійно торочить про Київ, каже, що в Умані немає жодних перспектив, а це навчання їй вже в печінках сидить. Останнім часом ми майже щодня сваримося. Вона каже, що дурно витрачає на мене свої найкращі роки. Боюся, вона скоро просто збере валізу й поїде на якісь заробітки до столиці, а мене залишить…

Зінаїда Вікторівна, а потім й інші колеги співчутливо хитали головами, плескали мене по плечу й з розумінням шепотілися за моєю спиною: “Ну а що він хотів? Вона молода дівчина, їй подавай велике місто, гроші й розваги, а не викладача з кульгавістю та проблемами зі спиною”. Алібі для загалу було сформоване бездоганно. Усі на кафедрі вже заздалегідь знали: Світлана ось-ось покине місто й кине навчання.

Паралельно я холоднокровно прораховував кожну технічну деталь майбутньої операції. За кілька днів до Дня закоханих я завітав до непримітного галантерейного магазинчика на околиці Умані. У відділі дешевої біжутерії я придбав масивну обручку з дешевого сплаву, прикрашену великим штучним кристалом “під діамант”. У вечірніх сутінках або при тьмяному світлі ліхтаря вона мала вигляд розкішної та дорогої ювелірної прикраси. Мій наплічник теж був повністю готовий. У ньому чекали свого часу: міцна мотузка, гострий мисливський ніж із довгим лезом, щільний пластиковий пакет, голка з особливою хірургічною ниткою – кетгутом, яка під дією води з часом повністю розсмоктується, не залишаючи на тілі жодних сторонніх матеріалів.

Тринадцятого лютого, під приводом вечірньої прогулянки для “розробки суглобів”, я пішов до Софіївки у найглухішу частину парку, куди взимку зазвичай ніхто не заходив. Знайшовши місце, де підземне джерело підмивало кригу, я пробив широку ополонку, замаскував її зверху тонким гіллям і притрусив свіжим снігом. Поруч, у засніжених хащах, я примітив кілька важких гранітних валунів і вибрав собі один, відклавши його окремо під вербою. Тепер усе було готово для мого плану, і мені вже просто не терпілося взятися до справи.