9

Останньою краплею, яка остаточно розбила ілюзію нашого спільного майбутнього, стало святкування Нового року. Точніше його відсутність. У другій половині грудня Світлана загорілася ідеєю, щоб ми поїхали на свята до її матері в Жашків. Для неї це був логічний і довгоочікуваний крок. Офіційне знайомство, така собі “легалізація” наших стосунків і остаточне закріплення за мною статусу “майбутнього зятя”.

Але для мене це було рівносильно вироку. Їхати в інше місто лише заради того, щоб грати роль закоханого нареченого й знайомитися з мамою дівчини, яку я більше не кохав, здавалося цілковитим безглуздям.

– Сонечко, я нікуди не поїду, – сказав я увечері, навіть не відриваючись від перевірки студентських робіт. – По-перше, мені важко переносити поїздки в холодній маршрутці, нога від сирості болить. По-друге, я не готовий до знайомства з твоєю матір’ю.

– Що значить “не готовий”?! – Світлана аж руками сплеснула, випустивши з рук рушник, яким витирала посуд. – Валентине, Новий рік за тиждень! Я вже мамі сказала, що ми приїдемо разом! Вона хату прибрала, холодець збирається варити, голубці крутити, чекає на нас! Як я їй поясню, що ти не хочеш їхати?!

– Скажеш, що у мене застуда, чи нога ниє, – я байдуже перегорнув сторінку зошита й зробив помітку червоною ручкою. – Це абсолютно переконлива причина. І, частково, правда. Поїдеш сама, відсвяткуєш із родиною, відпочинеш.

– Та до чого тут нога?! – її голос зірвався. Вона підбігла до столу й силою накрила долонею студентську роботу, змушуючи мене підвести очі. – Ти просто не хочеш! Ти соромишся мене, так?! Соромишся, що я з Жашкова, що в мене мама проста жінка, а не якась професорка з вашого університету?!

Я повільно поклав ручку на стіл, відкинувся на спинку крісла і втомлено подивився на неї.

– Не вигадуй дурниць! При чому тут походження? Я просто не бачу сенсу роздувати з наших стосунків драму з оглядинами й застіллям. Ми дорослі люди.

– Тобто для тебе це “драма”?! – із її очей бризнули перші рясні сльози, і вона нервово витерла їх тильною стороною долоні. – Значить, коли я біля тебе місяцями сиділа, вихожувала тебе, то я була потрібна?! А як до моєї мами поїхати, як показати, що у нас все серйозно – так ти “не готовий”?! Ти ж просто використав мене! Використав як безплатну доглядальницю і прибиральницю, поки тобі було погано!

– Світлано, досить цієї дешевої театральщини, – відрізав я. – Я тебе силою у своїй палаті в лікарні, як і в цій квартирі, не тримав. Ти сама виявила бажання “рятувати” мене, пам’ятаєш? І я тобі за це щиро вдячний. Але це не означає, що тепер ти маєш право розпланувати кожну секунду мого життя й тягати мене по своїх Жашковах, як цуценя на повідку.

– Вдячний? Ти “вдячний”? – закричала вона, розмазуючи туш по щоках. – Та я ж дівчатам брехала, від своїх наші стосунки приховувала,  з тобою кожну ніч була! А ти... ти досі дивишся на мене, як на свою колишню студентку! Ти соромишся навіть на вулиці зі мною за руку пройтися, якщо є шанс зустріти дорогою когось із твоїх колег! Та й ту кляту вечірку на твій день народження як забути?!

– Я просто поводжуся стримано й пристойно, на відміну від тебе зараз, – я знову взяв до рук червону ручку, показуючи, що розмова добігла кінця. – Якщо ти їдеш – збирай речі. Якщо залишаєшся – заспокойся й не псуй вечір. Мені ще треба перевірити три групи.

– Невдячний... Який же ти бездушний, Валентине! – вона затупала ногами, як мала капризуля, від безпорадності та болю. – Я поїду! Поїду сама! І не сподівайся, що я повернуся у січні!

– Як знаєш, – тихо мовив я, уже не підводячи очей від зошита. – Щасливої дороги.

Слово своє Світлана стримала і зникла на весь січень. Завдяки моїй негласній підтримці й власній старанності вона отримала всі заліки та іспити за зимову сесію автоматом, тож повертатися до Умані приводу не було. Ображена й зранена моєю відмовою, вона вирішила залишитися в матері до кінця місяця.

Залишившись у порожній квартирі, я вперше за довгий час відчув, як із моїх грудей спадає важкий тягар стосунків. Тиша, яка запанувала навколо, була для мене найкращими ліками.

Я, звісно, не збирався цілком ігнорувати Світлану. А тому регулярно, майже механічно, відправляв їй короткі СМС із банальними запитаннями про здоров’я та черговими проханнями повертатися. Але це були лише слова на екрані дешевої “Нокіа”. У глибині душі я був неймовірно радий цій самотності. Цей простір і розлука остаточно прояснили мій розум. Я знову належав сам собі. І повертатися до попереднього життя більше не збирався.

Одного вечора, коли за вікном розігралася січнева хуртовина, я підійшов до шафи і витягнув із темного кутка ту саму коробку. З якимось дитячим трепетом я дістав усю свою колекцію. Гіпсові фігурки з замумійованими серцями всередині знову, одна за одною, зайняли свої звичні місця на полиці. Я дивився на них і відчував дивне піднесення. Мій внутрішній хижак, якого я так необачно намагався приспати, остаточно прокинувся. Повернення до старого життя було неминучим. Ба більше, у моїй голові вже визрівав план, як поповнити цю колекцію серцем моєї теперішньої дівчини… Вона заслуговувала на власне місце в моєму “пантеоні”, ставши ще одним безцінним експонатом.

Напередодні її повернення я пішов на місцевий ринок. У однієї бабці серед купи старого непотребу, іржавих залізяк та старих книжок мій погляд зачепився за дивовижну річ. Це була невелика гіпсова статуетка дівчини, яка тримала над головою палаючий смолоскип. Здавалося, вона несе тепло й світло крізь темряву. Асоціація зі Світланою, яка свого часу дійсно витягла мене з темного небуття, була надто очевидною, щоб її ігнорувати. Я купив статуетку, не торгуючись.