8

Коли двері за останніми гостями нарешті зачинилися, у квартирі запала гнітюча тиша. На підлозі лежав кольоровий конфеті, зі столу смерділо недопитим алкоголем, а з кутка либився помаранчевий гарбуз з прорізаними очима.

Світлана зітхнула з удаваним полегшенням і з посмішкою обернулася до мене: 

– Ну що, хіба не чудово вийшло? А ти ще опирався! Усі були в такому захваті, а твої колеги…

– Що це ти тут начудила, га? – мій голос прозвучав тихо, але в ньому було стільки отрути, що вона аж здригнулася.

– Що?.. Валентине, ти про що?

– Я про цю виставу! – я різко вказав рукою на брудну вітальню, і від різкого руху ліва нога відгукнулася тупим болем. – Я тобі чіткою зрозумілою мовою сказав: Я НЕ СВЯТКУЮ СВІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ! Я благав тебе про тишу! А ти що влаштувала?

– Я просто хотіла зробити тобі свято! – її обличчя вмить викривилося від образи. – Я думала, тобі буде приємно…

– Ти не про мене думала! Ти думала про себе! – я зробив крок до неї, спираючись на край столу. – Тобі потрібен був привід виставити наші стосунки на загал! Тепер вся кафедра знає, що я живу зі студенткою! Ще й подруг своїх сюди притовкла, які весь вечір сунули носа в мої шафи й хіхікали з моєї ходи! Навіщо? Щоб усім показати: “Дивіться, це мій чоловік, я його врятувала”?!

– А хіба це не правда?! – закричала вона, і в її очах забриніли сльози. – Хто біля тебе сидів, коли ти під себе ходив?! Хто твої соплі й сльози витирав?! Хто з тобою вчився ходити заново?! Вони?! Ні, я! Я маю право, щоб про нас знали! Я не хочу ховатися, як якась коханка!

– Ти перестала чути мене! – гримнув я, вдаривши кулаком по столу так, що здригнулися келихи. – Ти перетворила моє життя на суцільний контроль! Ти лізеш у мої документи, ти зав’язуєш мені шнурки, ти вказуєш, що мені їсти й коли мені спати! Ти поводишся не як жінка, а як якась божевільна наглядачка! Я не дитина, Світлано! 

– Я просто піклуюся про тебе! Ти без мене знову зламаєшся! – верещала вона, активно жестикулюючи руками. – Ти невдячний! Я тобі всю себе віддала, а ти... ти просто холодний, закритий, цинічний егоїст! Ти взагалі мене любиш?!

– Та як тебе любити, коли від твоєї “турботи” дихати нічим?! Ти задушила мене!

– Це я задушила?! Та ти б здох у тій палаті, якби не я! – крикнула вона прямо мені в обличчя.

Остання фраза вивільнила в мені того звіра, якого я на такий довгий час змусив сховатися глибоко всередині. Я не тямив себе від люті. Дзвінкий ляпас луною відбився від стін вітальні.

Світлана відлетіла вбік, вдарившись плечем об одвірок. Її голова відкинулася, на щоці миттєво спалахнула червона пляма, а в розширених від дикого жаху очах застигло абсолютне нерозуміння. Вона подивилася на мене так, ніби перед нею стояв не її “врятований Валентин”, а чудовисько з найгірших жахіть Велесової ночі.

– Сонечко... – прошепотів я, одразу ж пожалкувавши про свій вчинок, і зробив крок назустріч.

Та нажахана Світлана схопилася долонею за палаючу щоку й, відсахнувшись від мене, кинулася геть по коридору. За секунду гучно зачинилися двері ванної кімнати, і клацнув замок.

Я залишився стояти посеред кімнати. Що я зробив? Я, чоловік, який пишався своїм розумом і самоконтролем, підняв руку на дівчину, яка подарувала мені друге життя. Хвиля сорому накрила мене з головою. Я повільно, злегка кульгаючи й спотикаючись об паперове павутиння, підійшов до дверей ванної. За ними чулося переривчасте схлипування.

– Сонечко... – я притиснувся чолом до холодного дерева дверей. – Вибач мені будь ласка. Я... я не хотів. На мене щось найшло. Вибач мені, чуєш?

Та Світлана не спішила відповідати.

– Я більше ніколи, ніколи в житті не підніму на тебе руку. Відчини, давай поговоримо. Не катуй мене. Відчини.

Замок клацнув, і двері повільно відчинилися. Світлана стояла на порозі, заплакана, зі розмазаною тушшю й яскраво-червоним відбитком моїх пальців на ніжній шкірі щоки. Вона дивилася на мене з такою тугою, що в мене стиснулося серце.

Я не став нічого казати. Обережно, немов кришталеву, я пригорнув її до себе. Вона не відштовхнула. Навпаки, вчепилася в мою сорочку, проливаючи сльози мені в груди, і почала гарячково цілувати моє обличчя, шию, губи.

Це був дивний, отруйний порив. Ми перемістилися до спальні. Наша пристрасть того вечора була темною, гарячковою та виснажливою. Вона віддавалася мені з якоюсь майже жертовною покірністю, ніби через цей біль і близькість намагалася остаточно прив’язати мене до себе, вибачити й проковтнути образу.

А я? Я рухався механічно. Обіймаючи її вологе тіло у напівтемряві, слухаючи її прискорене дихання, я дивився в стелю й відчував лише крижану порожнечу. А в голові вже жевріло усвідомлення, що наші стосунки приречені.