7

Я ніколи не любив свій день народження. Для мене це завжди була просто формальна дата, позбавлена будь-якого сакрального змісту. Жодна з моїх колишніх жінок навіть не здогадувалася, що я народився в ніч із тридцять першого жовтня на перше листопада – у химерну Велесову ніч. Я свідомо беріг цю деталь у таємниці, воліючи проводити цей вечір у тиші, з власними думками та бажано келихом якогось алкоголю. Чому так?

Це пішло ще з дитинства. Петрик постійно дражнив мене через дату мого народження, про яку йому розповіла наша бабуся з Бузівки. Поділилася, що у цей день брама у світ мертвих відкривається, і звідти вилазить вся нечисть. Брат звісно ж не міг проігнорувати таку інформацію, а тому не пропускав жодної нагоди обізвати “чортеням”: 

– Мамусю, це ж сьогодні наше чортеня народилося?

– Мам, подивись на Валика! Все замурзане, у багнюці. Ну вилите чортеня!

– Ма, Валик знову заліз на сусідську абрикосу! Зараз гепнеться, а я за нього вигрібатиму! От вже чортеня!

Мене таке звертання бісило до сліз, і я ліз битися. Та Петрик був старший і дужчий за мене. Тому такі сутички нічим хорошим для мене не закінчувалися. Мама, звісно, сварила брата й змушувала вибачатися за образливе прізвисько, але навіть вони з татом іноді тихенько над цим посміювалися. Особливо в ті моменти, коли я знову втрапляв у халепу. Розбив мамину улюблену вазу, розлив фарбу в гаражі – і все. Рідні одразу ж підключали до цих подій дату мого народження. “Ну точно породження темряви росте!” – напівжартома казав батько, а я забивався в куток і ненавидів свій день народження ще дужче.

Дійшло до того, що й іменинний торт мені завжди робили в тему Велесової ночі. Завжди з якоюсь нечистю намальованою на вершечку. Мені навіть його їсти не хотілося. Я взагалі не дуже солодощі полюбляю. Не важко здогадатися чому…

Тож варто було мені вирватися з цього деструктивного середовища, як я одразу перестав відзначати день, що асоціювався лише з дитячою травмою. Та й після загибелі Петрика батьки не особливо воліли влаштовувати вечірки в мою честь, зайняті переживанням втрати. Мене ж влаштовував такий перебіг речей, тож ніхто й не знав, коли я народився. Та й не цікавився особливо. Навіть Настя, яка безтями була в мене закохана. І колишня дружина також, як не дивно…

Зі Світланою ж я прорахувався. Під час чергового прибирання вона перекладала мої документи і знайшла паспорт.

– Валентине... А чому ти ніколи не казав, що у тебе за два тижні день народження? – дівчина замислено підвела на мене очі,  і її обличчя розпливлося в радісній усмішці. – Та ще й дата така прикольна! Тридцять перше жовтня! Це ж Геловін, Велесова ніч!

– Це звичайний понеділок, сонечко. І день народження я не святкую, – я підійшов, забрав документ з її рук і рішуче сховав у шухляду.

– Як це не святкуєш? – вона здивовано поглянула на мене. – Такий день! Можна влаштувати щось особливе, позвати гостей, прикрасити квартиру... Я спечу торт, вигадаємо костюми! Це ж так весело!

Згадка про торт і костюми відгукнулася в моєму горлі гірким, нудотним присмаком. Дитячі образи й братове “чортеня” миттєво виринули з глибин пам'яті.

– Ні! – моя відповідь була категоричною. – Нічого готувати не треба. Жодних гостей, жодних прикрас і жодних тортів. Я не люблю це свято, я не терплю шуму й не збираюся нічого відзначати. Зроби мені послугу – просто забудь цю дату.

– Але ж Валентине... – її губи обурено скривилися. – Тобі просто треба розвіятися! Ти стільки пережив, ти все сидиш у своїх книжках і роботі! Я ж хочу як краще! Зробити тобі свято, принести радість…

– Світлано, почуй мене, – я міцно стис її плечі, міцніше ніж хотілося. – Найкраща радість для мене того вечора – це тиша і спокій. Мій день народження – це не тема для обговорень. Тему закрито.

Вона розчаровано прикусила губу й мовчки опустила очі. Я був упевнений, що мій залізний аргумент поставив крапку в цій розмові. Але я фатально прорахувався, забувши, що Світлана вже давно перестала чути мої “ні”, вважаючи, що краще за мене знає, що саме потрібно її чоловікові.

…У понеділок увечері я повертався додому абсолютно виснаженим. Надворі вже було холодно і я промерз до нитки. А п’ять пар поспіль остаточно вибили мене з колії. Ліва нога нила від тривалого ходіння, і єдиним моїм бажанням було заскочити у гарячий душ, а потім випити чогось міцного й забутися у обіймах моєї Світлани.

Я повернув ключ у замку, відчинив двері й зробив крок до темного передпокою.

– Сюрприз! – раптом вибухнув хор десятка голосів, а у вітальні спалахнуло яскраве світло.

Я занімів на порозі. Зі стелі звисали паперові кажани й штучне павутиння, на столі стояли вирізані гарбузи зі свічками всередині, а посеред моєї вітальні стояла юрба людей у геловінських костюмах. Світлана, вдягнена у костюм янголятка з німбом на обідку, кинулася мені на шию з радісним вереском.

– З днем народження, коханий! Я знала, що ти зрадієш!

Моє серце стиснулося від роздратування. Адже посеред кімнати з келихами в руках стояли мої колеги з кафедри. Світлана не лише не послухала мене щодо святкування, вона ще й виставила на загал наші таємні стосунки, про які, можливо, хтось і здогадувався, та все ж не був впевнений на всі сто.

Один з моїх колег викладачів, вдягнений у кумедний капелюх чаклуна, дружньо плеснув мене по плечу: