6

Однак сімейна ідилія, яка здавалася такою міцною на початку, з часом почала тихо й непомітно давати тріщини.

Світлана, яка місяцями була для мене рятівницею й доглядальницею, так і не змогла до кінця вийти з цієї ролі. Вона надто звикла до моєї абсолютної безпорадності, і ця гіперопіка тепер починала повільно перетворюватися на задушливий зашморг. Я вже давно став самостійним, навчився справлятися з побутом і пристосувався до своєї кульгавості, але Світлана час від часу таки продовжувала поводитися так, ніби я все ще лежав нерухомим пластом у травматології.

Одного жовтневого вечора я вирішив зробити їй сюрприз і сам приготував вечерю. Нічого особливого, просто звичайна смажена картопля з м’ясом. Але довелося витратити на це чимало сил, адже довго стояти біля плити мені все ще було важкувато.

Коли Світлана повернулася з пар і побачила мене на кухні з пательнею, її обличчя замість радості викривилося у якійсь невдоволеній гримасі.

– Валіку! Ти що робиш?! – вона буквально вирвала лопатку з моєї руки й силою посадила мене на стілець. – Тобі ж не можна довго стояти! Лікар казав берегти ногу й спину! Навіщо ти лізеш до плити? Я що, сама не можу приготувати? Не міг мене дочекатися?

– Сонечко, заспокойся, – м’яко відповів я, стримуючи роздратування. – Я просто хотів зробити тобі приємне. І взагалі, я почуваюся добре.

– Ні, ти повинен відпочивати! – наполягала вона, демонстративно розкладаючи їжу по тарілках. – Це моє завдання – піклуватися про тебе. Якщо ти все робитимеш сам, то навіщо я взагалі тобі потрібна?

Ця фраза боляче мене штрикнула у самісіньке серце. То, виходить, вона все ще не бачила себе моєю коханою жінкою. Їй просто було життєво важливо бути мені необхідною.

Ще за кілька тижнів ми знову повернулися до цієї теми. Я якраз збирався на лекцію, зашнуровуючи лівий черевик. Через травму хребта мені було важко згинатися під певним кутом, але я вже знайшов зручну позу й цілком успішно справлявся сам. Світлана, побачивши це з кухні, буквально підлетіла до мене, впала на коліна й вихопила шнурки з моїх пальців.

– Дай я! Ти ж знову перетягнеш м’яз!

– Сонечко, облиш, – я спробував відсунути її руку. – Я дорослий чоловік. Я можу сам зав’язати собі черевики.

– Ні, не можеш! Тобто... тобі не треба це робити, коли я поруч! – вона підвела на мене очі, і в них замість колишньої лагідності спалахнула якась дика, нав’язлива впертість. Вона затягнула вузол так міцно, що мені стало боляче. – Я краще знаю, як тобі зручно. Я ж тебе на ноги поставила.

“Тобто, тобі підсвідомо потрібен кволий, залежний від тебе Валентин, який ніколи й нікуди від тебе не піде?” – хотілося запитати мені, але вголос я нічого не сказав, просто вимушено посміхнувся.

Такі ситуації почали траплятися все частіше. Світлана хотіла головної ролі у наших стосунках. Її материнські інстинкти ставали сильнішими за ту палку жіночність, яка так мене вабила. Через це у нас в ліжку почалися проблеми.

Колишня пристрасть, яка так яскраво спалахнула після Одеси, почала згасати під важким тягарем її вже непотрібної опіки. Важко бажати жінку, яка дивиться на тебе не як на жаданого чоловіка, а як на  хворобливу дитину, яку треба постійно контролювати й бавити. 

Щоразу, коли вона намагалася проявити “ніжність”, це більше нагадувало огляд у кабінеті лікаря. Вона поправляла мені подушку, перевіряла, чи не замерзли мої ноги, і пошепки запитувала, чи не болить у мене спина. Це вбивало будь-який потяг. Я все менше почувався чоловіком. У відповідь на її залицяння я все частіше просто повертався до стіни, посилаючись на втому після лекцій чи тупий біль у хребті.

Світлану це неймовірно дратувало. І замість того, щоб зрозуміти причиново-наслідкові зв’язки такої поведінки, вона шукала проблеми не в собі. Й навіть не в мені. Адже тепер до гіперопіки додалися дикі, параноїдальні ревнощі.

Будь-який мій погляд, затриманий на іншій жінці під час спільної прогулянки, будь-яка розмова з колегою по кафедрі чи навіть звичайною студенткою сприймалися як зрада. Світлана почала нишпорити в моєму робочому портфелі, перевіряти записи в журналах і навіть непомітно переглядати телефон, коли я був у душі. Вона могла влаштувати мовчазний бойкот лише за те, що якась дівчина з другого курсу занадто довго дякувала мені після пари за консультацію.

– Вона так на тебе дивилася! – сичала Світлана увечері на кухні, нервово витираючи й без того чисту тарілку. – А ти їй посміхався! Ти забув, хто був поруч, коли ти навіть поворухнутися не міг?! Хто тебе з лайна витягав, поки ці ляльки навіть не згадували про тебе?!

– Звідки ти взагалі взяла, що я з нею розмовляв? – дратувався я ще дужче.

– Стояла з подругою під сусіднім кабінетом! Бачиш, ти мене навіть не помітив! Так був захоплений тією шмаркачкою! – вже не підбирала слів моя кохана.

Ці постійні докори, ця отруйна суміш материнського контролю та патологічних ревнощів перетворювали мою квартиру на задушливу клітку, з якої все частіше хотілося вирватися. А серце, яке я намагався відкрити для нового, світлого життя, знову почало вкриватися товстою кригою.