5

До Умані ми повернулися вже зовсім іншими людьми. Старий розкладний диван у вітальні так і залишився зібраним, а Світлана перенесла свої речі до моєї спальні. Наші взаємини, які місяцями балансували на межі між співчутливим доглядом та мовчазною вдячністю, нарешті трансформувалися у повноцінний, теплий громадянський шлюб. Втім, афішувати це ми не поспішали. Для всього зовнішнього світу Світлана залишалася старанною студенткою, яка просто орендує десь кімнату, а я – викладачем, який відновлюється після важкої травми. Ця секретність навіть додавала нашому побуту якоїсь перчинки.

Між нами спалахнула незвідана досі пристрасть. Всі ті місяці стриманості, мовчазної турботи й цнотливої ніжності раптом переросли у тілесний марафон двох спраглих до пристрасті людей. Світлана, яка раніше здавалася тихою й скромною дівчинкою, у спальні розкрилася зовсім по-новому. Її відданість переросла у жадібну чуттєвість. Вона віддавалася мені з якоюсь майже релігійною екстазою, а я, уперше за багато років віддавав себе навзаєм, розчиняючись у її гарячих обіймах.

Щоразу, коли зачинялися важкі вхідні двері моєї квартири, межа між викладачем і студенткою стиралася остаточно. Залишалися лише пекучий шепіт у темряві, гарячі дотики й пристрасть двох людей, які знайшли свій власний затишний прихисток від усього світу.

Я розумів, що починаю змінюватися. Темний бік моєї душі освітлювали зараз промінчики Світланиної любові. Я не хотів помсти, не жадав вирвати чиєсь гаряче серце з грудей. Бо одне з цих сердець зігрівало мене на невеликій відстані. А ніжні очі запевняли, що це триватиме вічно.

Тож одного з серпневих вечорів, коли Світлана пішла до магазину, я таки зробив те, про що думав увесь час на узбережжі. Підійшов до шафи, дістав картонну коробку з-під зимового взуття й почав один за одним знімати з полиць мою “колекцію”. Я дивився на них і вперше не відчував нічого, крім легкого суму та сорому. Вони більше не мали наді мною влади. Не радували око холодними самотніми вечорами. Просто перестали мати будь-який сенс. Минуле хотілося залишити в минулому. В моєму випадку, в картонній коробці з-під зимового взуття у шафі.

Вересень в Умані видався доволі теплим та сонячним. Душа хотіла співати, а мозок вимагав хоч якоїсь активності. Я нарешті повернувся до роботи в університет, де на мене вже чекав новий курс.

Звісно, моє повернення викликало чимало балачок. Колеги співчутливо шепотілися за моєю спиною про нову ходу, адже я й досі шкутильгав. А другокурсники з цікавістю розглядали молодого та таємничого викладача, який пристрасно розповідав матеріал на лекціях, жартуючи та провокуючи неординарними запитаннями.

Вже у перші дні навчання через лаборантів до мене дійшли новини про Катерину та Івана. Як з’ясувалося, одразу після літнього випуску вони побралися й остаточно виїхали за кордон – кажуть, десь до Польщі чи Чехії, без жодного наміру повертатися до рідного міста.

Колись ця новина змусила б мене на відчайдушні кроки. Їхати за ними, вибудовувати нові плани помсти, прибрати суперника, і звісно ж вирізати ще одне дівоче серце, яке так і не стало моїм. Але зараз... Зараз я лише повільно заварив собі чаю у викладацькій і глибоко видихнув. Мені було байдуже. Їхній світ, їхні долі, як і той темний зимовий ранок у “Софіївці”, залишилися далеко позаду. Я відпустив їх без жодного жалю чи гіркоти, назавжди викресливши ці імена зі своєї пам’яті. По попереду була нова лекція. А вдома на мене чекала Світлана.