4

Літо принесло в моє життя справжнє тепло. Не лише ззовні, а й всередині. Вперше за довгі роки я відчув, як у моєму знівеченому серці народжується щось справжнє, тепле й чисте. Я щиро закохався у свою Світланку. Вона повернула мене з того світу. Вона була поруч у найтемніші часи. І вона щиро кохала мене, що не скажеш про темнооку Катерину, яка так жодного разу й не відвідала мене в лікарні.

Оскільки я все ще перебував на офіційному тривалому лікарняному, повертатися на роботу не поспішав. Колеги з університету періодично телефонували, цікавилися станом здоров’я й дружно переконували:

– Валентине Сергійовичу, навіть не думайте виходити раніше часу! Здоров’я – це головне. Набирайтеся сил, бережіть себе, а на лекції та практичні чекаємо вас вже у вересні, з нового навчального року!

Я й сам був тільки “за”. Моє нове життя вимагало спокою й поступової реабілітації. Стикатися з Катериною та Іваном у коридорі альма-матер хотілося зараз найменше. Навпаки, я прагнув зміни декорацій.

Я терпляче дочекався кінця літньої сесії Світлани. До іспитів, до речі, я готував її особисто. Ми вечорами сиділи за моїм робочим столом, розбираючи питання з білетів, і її наполегливість щиро мене захоплювала. Коли оцінка за останній екзамен опинилася у її заліковці, я вирішив, що час для нашої невеликої втечі настав.

– Збирай речі, Світланко, – посміхнувся я одного червневого ранку, злегка спираючись на спинку стільця. – Ми їдемо до моря. В Одесу.

Вона на мить застигла, а потім її очі засяяли таким дитячим непідробним захватом, що в мене перехопило подих. Виявилося, що востаннє Світлана бачила море ще десятирічною дівчинкою, коли був живий її батько. Після його смерті від раку життя родини круто змінилося: матері довелося самотужки підіймати доньку на ноги, працювати на кількох роботах, тож про відпочинок чи поїздки довелося забути на роки.

Тому мою пропозицію дівчина зустріла з неймовірним ентузіазмом. Вона раділа кожній дрібниці: автобусним квиткам, виду з вікна, затишному номерові в невеликому готелі неподалік від набережної.

Одеса стала для нас обох справжньою віддушиною. Ми годинами прогулювалися Дерибасівською, повертали у затінок Приморського бульвару, спускалися Потьомкінськими сходами до морського вокзалу. Світланка – а я тепер тільки так її і називав – ніжно тримала мене під ліву руку і весь час усміхалася.

Ввечері ми сиділи в маленьких кафе на набережній, їли свіжі морепродукти й слухали шум прибою. Але найбільше часу ми проводили на пляжі Ланжерон, де море простягалося до самого горизонту.

Одного сонячного полудня ми лежали на шезлонгах, а Світлана дивилася на хвилі.

– Знаєш, а я ж так і не навчилася плавати, – раптом тихо мовила вона, злегка ніяковіючи. – Тато хотів навчити того останнього літа... Але не встиг. А потім якось було не до того.

Я повернув до неї голову й м’яко усміхнувся:

– Непорядок. Дівчина, яка витягла мене з того світу й навчила заново ходити, не вміє триматися на воді? Це треба терміново виправляти.

– Ой, ні-ні, Валику! – замахала вона руками, почервонівши. – Я боюся! Глибина – це не моє, я краще по березі походжу.

– Ніяких “ні”. Ми ж на морі! НА МОРІ! І як це тут не поплавати? Тим паче, я буду завжди поруч, – я підвівся і простягнув їй руку. – Ходімо. Буду твоїм інструктором.

Вона невпевнено піднялася й пішла за мною у воду. Вода була теплою, але щоразу, коли хвиля торкалася її стегон, Світлана здригалася й довірливо дивилася мені в очі, наче я був єдиним рятувальним кругом у Всесвіті.

– Так, лягай на воду, – терпляче пояснював я, тримаючи її долонями під спину. – Розслабся, розправ плечі, розслаб шию. Тепер легенько працюй ногами.

Учениця з неї виявилася, м’яко кажучи, не дуже вправна. Вона весь час напружувалася, йшла під воду при найменшому русі, борсалася, пирскала водою в усі боки й голосно сміялася від власної безпорадності. Вона ковтала солону воду, хапалася за мої руки і майже топила мене самого, але це був найживіший сміх, який я чув за останні роки.

– Валику! Я тону! – верещала вона, здіймаючи фонтани бризок, і знову мертвою хваткою обвивала мої плечі.

– Ти не тонеш, ти просто перебираєш ногами, – сміявся я у відповідь, міцно обіймаючи її за талію, щоб утримати на поверхні.

Чергова лагідна хвиля гойднула нас, підштовхнувши її тіло майже впритул до мого. Світлана завмерла. Вона повільно опустила ноги на піщане дно, але рук із моїх плечей так і не зняла.

Бризки води стікали по її щоках, плуталися в мокрому волоссі та блищали на сонці. Вона дихала часто й важко, дивлячись мені прямо в очі своїм світлим і повним ніжності поглядом. У ньому більше не було дівочого остраху. Там була лише жінка, яка відчайдушно хотіла взаємності.

У цей момент увесь світ навколо нас перестав існувати. Я обережно, щоб не сполохати Світланку, провів долонею по її вологій щоці, заправляючи пасмо мокрого волосся за вухо, й повільно нахилився до неї.

Наш перший поцілунок був несміливим і мав присмак солоної води. А коли я повільно відсторонився, її щоки палали яскравим рум’янцем. Я пригорнув її до себе і вперше за ці роки відчув, що ця дівчина може стати тією єдиною, яку я шукав. Мені не потрібно було лише її серце, мені потрібна була вся вона. І це усвідомлення неабияк зігріло мою грішну душу.