3

Проте один епізод із лікарняного періоду я довго волів не згадувати навіть у власних думках.

Десь наприкінці лютого, коли я ще лежав нерухомим пластом, а свідомість лише починала випірнати з густого туману коми, до моєї палати завітали двоє слідчих. Звичайні міські оперативники в потертих шкіряних куртках, від яких тхнуло дешевим тютюном. Вони прийшли, щоб взяти покази, скласти протокол і офіційно відкрити кримінальне провадження за фактом розбійного нападу та завдання важких тілесних ушкоджень.

Один із них, старший лейтенант із втомленим обличчям, дістав із течки бланк і приготував ручку.

– Валентине Сергійовичу, ви нас чуєте? Пам’ятаєте, що сталося того ранку в “Софіївці”? Скільки їх було? Обличчя, прикмети, будь-які деталі? Потрібно зачепитися бодай за щось, щоб знайти цих покидьків.

Я заплющив праве око. У голові миттєво виринув образ Івана та його спокійний шепіт: “Те, що з вами трапилося, це далеко не найгірше, що може трапитися з людиною”.

Страх, який я раніше зверхньо зневажав у інших, тепер прокрався і всередину мене. Я чітко усвідомив: якщо бодай натякну на хлопця Катерини чи його “імпульсивних знайомих”, мені кінець.

– Я нічого не пам’ятаю, – прохрипів я тоді крізь запечені губи, важко дихаючи. – Був туман... Удар ззаду... А далі – темрява. Я не бачив облич.

Слідчі ще трохи покрутилися, розчаровано зітхнули, щось помітили в паперах і пішли геть. Справу, як це зазвичай бувало у той час, відклали в шухляду як черговий “глухар”.

Але справа була не лише в погрозах Івана. Це була Її Величність Карма, яка наздогнала мене за кожну зламану жіночу долю, за кожне викрадене серце, за мій холодний цинічний розрахунок. Я хотів принести біль Івану – і повернув цей біль собі у подвійному розмірі.

Я настраждався вдосталь. Досить ігор у бога! Світ жорстоко мене провчив. І я вирішив залишити минуле в тій темній алеї Софіївки й справді спробувати почати життя з чистого аркуша. Нае не існувало.

…Травневе сонце вже неабияк прогріло вулиці Умані, коли двері міської лікарні нарешті зачинилися за моєю спиною. Настала довгоочікувана виписка.

Повернення до власної квартири виявилося суворим випробуванням. Стіни, які раніше здавалися моєю фортецею й таємним святилищем, тепер зустріли мене тишею та відчуженням. Але головний іспит чекав на мене в реальності: я вчився ходити заново.

Кожен крок давався з боєм. Терапія у лікарні допомогла, однак частково. Я почав шкутильгати, хоча й не сприймав це серйозно, вірячи, що це теж тимчасово. Та мій лікар пояснив мені, що хоч нейронні зв’язки відновлюються, ушкодження хребта було занадто серйозним. А тому повна симетрія рухів втрачена назавжди.

– Ви ходитимете самостійно, Валентине Сергійовичу, – сказав травматолог на останньому огляді. – Але легка кульгавість на ліву ногу залишиться з вами до кінця днів. Спирайтеся на цій бік обережніше.

Для людини, яка звикла до ідеальної, вивіреної та граційної ходи, це мало б стати вироком і джерелом вічного комплексу. Проте в мені відбулася дивовижна трансформація сприйняття. Ця кульгавість не зламала мене. Навпаки! У ній з’явився якийсь особливий похмурий шарм. Це була хода чоловіка, який пройшов крізь пекло, вижив і повернувся до життя. Вона надавала моєму образу якоїсь таємничості й мене це цілком влаштовувало.

А головне – поруч зі мною повсякчас була Світлана. Вона переїхала до мене, щоб допомагати в побуті, й відтоді ми рідко з’являлися на вулиці окремо. Кожного разу, коли ми виходили на прогулянку чи прямували до аптеки, вона ніжно брала мене під ліву руку. Світлана підлаштовувала свій крок під мій ритм, стаючи моєю надійною опорою. Збоку це виглядало настільки гармонійно та природно, що для випадкових перехожих мій фізичний дефект ставав практично непомітним. Вона наче згладжувала кути моєї нової недосконалості, роблячи нас єдиним цілим. І що найдивніше – мені це починало неабияк подобатися…

Втім, попри таку тісну присутність у моєму житті, романтичних чи інтимних стосунків між нами не було. Ми існували в якійсь особливій площині. Світлана влаштувалася на розкладному дивані у вітальні, готувала мені домашню їжу, мила посуд, прала й витирала пил із книжкових полиць, і все це без жодного натяку на прохання про щось натомість. 

Вона сама була з Жашкова й до моєї хвороби мешкала в студентському гуртожитку. Звісно, про її переїзд до моєї квартири ніхто не здогадувався. Мати Світлани й гадки не мала, що її скромна донька ділить побут з викладачем. Дівчина регулярно телефонувала додому й запевняла, що в неї все чудово й вона зайнята навчанням. Не знали правди й її одногрупниці та подруги. Для них Світлана вигадала переконливу історію про те, що винайняла недорогу кімнату в самотньої бабусі неподалік від центру, аби спокійно готуватися до заліків. Вона берегла нашу спільну таємницю з дивовижною трепетністю, немов захищаючи цей крихітний, ізольований від чужих очей світ. І ця її абсолютна жертовність разом з беззаперечною вірністю, усе більше змушувала моє серце відкриватися їй назустріч.