2

Слова Світлани не залишилися просто красивими обіцянками. З того дня вона фактично поселилася в моїй лікарняній палаті.

Вона приходила щоранку перед парами, а після занять поверталася й залишалася до пізньої ночі. Світлана взяла на себе абсолютно все: від банального годування з ложечки до виснажливих щоденних процедур. Звідкись вона дістала медичні методички з реабілітації після важких травм хребта й методично, годинами розтирала мої знерухомлені кінцівки. Вона робила мені масажі, розминала затерплі пальці, розтирала ноги, намагаючись змусити кров циркулювати й пробитися крізь заблоковані нервові шляхи.

Я їй співчував. Адже бути моєю “нянькою” в той період мого життя виявилося пекельно важко. Почуття безпорадності випалювало мене зсередини. Я, який звик вважати себе володарем чужих доль, тепер ледь стримував сльози від власного безсилля. Я зривався. Я був дратівливим  і жорстоким.

– Залиш мене у спокої! – кричав я на неї, коли чергова спроба зігнути палець закінчилася нічим. – Навіщо ти витрачаєш свій час? Подивися на мене! Я каліка! Іди геть, знайди собі нормального хлопця й не грайся в милосердя!

Я чекав, що вона розплачеться й втече. Але Світлана лише мовчки ковтала сльози, витирала щоку тильним боком долоні й знову брала мою холодну руку у свої гарячі пальці.

– Гримайте на мене, скільки хочете, Валентине Сергійовичу, – тихо, але непохитно казала вона, знову розтираючи моє зап’ястя. – Я нікуди не піду. Ми спробуємо ще раз. Почніть із мізинця. Просто уявіть, як він рухається.

Її неймовірна, майже фанатична віра та невтомна праця поступово почали давати результати. Наприкінці березня лікарі з подивом констатували: набряк спинного мозку в шийному відділі нарешті почав спадати.

Перший переломний момент стався квітневого ранку. Світлана, як завжди, робила масаж моєї правої стопи, сухожилля за сухожиллям.

– Відчуваєте щось? – звично запитала вона, без особливої надії.

І раптом у моїй правій нозі, десь глибоко під шкірою, пробіг гострий, поколюючий розряд – наче тисячі дрібних голок одночасно впилися в м’язи.

– Боляче... – вирвалося в мене.

Світлана замерла. Вона повільно підняла на мене очі, а потім обережно стиснула мій великий палець на нозі.

– А так? 

– Пече... – мовив я здивовано, а потім радісно викрикнув: Світланко, я відчуваю!

Це був перший сигнал, що надія на повне або часткове відновлення таки є. Чутливість поверталася поступово. І за кілька днів я вже міг злегка ворушити пальцями рук, а ще за тиждень – із зусиллям, але самостійно зігнути руку у лікті.

Диво, у яке вірила лише ця скромна дівчина, врешті ставало реальністю. Моє тіло оживало, а разом із ним оживав і мій розум, який уже починав прораховувати перші кроки нового життя. Я був неймовірно вдячний цій дівчині, яка повірила в мене, яка не мала до мене жодного стосунку, яка не вимагала якоїсь взаємності чи романтичних почуттів. Ба більше, вона навіть не чекала на банальне людське “Дякую!”. Я починав думати, що Світлана – це янгол, посланий мені з небес, щоб урятувати не лише моє тіло, а й душу. Однак, для цього я мусив змінитися. Перестати думати про жінок, як про експонати моєї колекції, а нарешті прийняти беззаперечну любов однієї з них і стати щасливим. Принаймні мені хотілося вірити в те, що саме ця скромна і тиха, але наполеглива дівчина зможе мене зцілити.