2005 рік. Світлана

Наступний ранок після зустрічі з Іваном був не кращим за попередній. Чорне покривало депресії накрило мене з головою, і я навіть не намагався вибратися з цієї безодні. А який в цьому сенс? Життя моє тепер здалося безглуздним, де кожний рік, проведений у ліжку чи інвалідному візку, лише наближатиме мене до неминучої розв’язки. Я дивився в одну точку, прокручуючи в голові усі свої минулі перемоги, які зараз були тихим відгомоном мого чудового колишнього життя.

І раптом двері палати знову тихо рипнули. На порозі з’явилася дівчина. Я знав її. Це була Світлана, студентка другого курсу. Моя студентка. Скромна та тиха, вона завжди здавалася мені занадто непомітною на тлі яскравіших одногрупниць. Зараз на ній було сіреньке зимове пальто, з-під якого визирала скромна в’язана кофтина, а в руках дівчина стискала невеликий пакет.

Зосередивши погляд на моєму розплющеному оці, вона раптово застигла на місці.

– Валентине Сергійовичу? – тремтячим голосом вимовила вона, і пакет у її руках ледь не випав. – Ви... ви розплющили очі? Око… Ви прокинулися?

Я спробував видавити з себе бодай якесь слово, але з пересохлого горла вирвався лише глухий хрип.

Світлана зробила декілька швидких кроків до ліжка, взяла графін з водою, що стояв на моїй тумбочці та налила мені трохи у склянку. Потім вона обережно підняла мою голову і дала зробити кілька невеликих ковтків. Я прокашлявся і кволо посміхнувся. Дівчина аж засяяла від радості.

– Боже мій... Ви повернулися, – шепотіла вона, взявши мене за руку та намагаючись стримати сльози, що вже збиралися в куточках її очей. – Лікарі казали, що надії майже немає... Що Ви можете не прокинутися взагалі. Але я вірила. Я щодня заходила до церкви після занять.

Я дивився на неї, спантеличений такою щирою і відкритою реакцією.

– Світлано... – нарешті прохрипів я. – Чому ти тут?

Вона опустила очі, на її щоках спалахнув легкий рум’янець, але руки моєї вона так і не випустила.

– Я ходила до Вас щодня, Валентине Сергійовичу, – тихо зізналася вона, підвівши на мене свої світлі очі. – Від самого грудня. Коли в академії дізналися, що з Вами трапилося, я просто не змогла сидіти вдома. Я приходила після пар, сиділа тут, читала вам книги, розмовляла з вами. Медсестри спочатку виганяли мене, але потім звикли.

– Навіщо це тобі, Світлано? – запитав я, прокашлявшись. – Чим я заслужив таку жертовність? 

– Ви навіть не уявляєте, як впливаєте на нас, студентів! – палко почала дівчина. – І на мене! Вам необхідно стати на ноги, необхідно повернутися до занять!

– Світлано, лікарі прямим текстом кажуть, що я можу назавжди залишитися інвалідом. Овочем у чотирьох стінах, який навіть склянку води сам не візьме. Які заняття?

Світлана рішучо похитала головою. Ох же й вперта!

– Не смійте називати себе овочем! Руки опускати не можна, чуєте? Ви найрозумніша людина, яку я зустрічала. Ми боротимемося. 

Я дивакувато посміхнувся куточками губ і ледь помітно перевів погляд на свої нерухомі кінцівки.

– Щодо того, щоб не опускати руки... – саркастично мовив я. – Проблема в тому, що я своїми руками зараз навіть поворухнути не можу, не те що їх опустити. 

Світлана на мить розгубилася від такої самоіронії, але потім  дзвінко розсміялася:

– Почуття гумору присутнє, а тому не все втрачено! А поки що я буду вашими руками. Поки ви не зможете опустити їх самі.