11

Двері палати тихо рипнули, і всередину пройшов лікар, сивий чоловік із втомленими очима та глибокими зморшками на лобі. Він підійшов до мого ліжка, помацав пульс і сумно подивився на мене.

– Ну що ж, Валентине Сергійовичу... З поверненням з того світу, – тихо мовив він. – Ви пролежали в комі понад два місяці. Сьогодні, між іншим, чотирнадцяте лютого. З Днем святого Валентина!

Чотирнадцяте лютого. День, коли я зазвичай поповнював свою колекцію, тепер став днем мого абсолютного падіння.

– Що зі мною? – видавив я з себе зчепленими губами, ледь формуючи звуки.

– У вас важка черепно-мозкова травма та ушкодження шийного відділу хребта, – зітхнув лікар. – Зараз тіло паралізоване від шиї й нижче. Це наслідок сильного набряку спинного мозку. Ми робимо все можливе. Якщо набряк спаде, то чутливість може частково повернутися. Але гарантій ніхто не дасть. Вам пощастило, що вас взагалі знайшли в тому парку. Добре, що там пробігав один місцевий спортсмен. Він викликав “швидку”, супроводжував Вас до лікарні й залишив свій номер. Дуже просив зателефонувати йому одразу, як ви отямитеся. До речі, поки ви лежали, до вас часто приходили колеги з університету й навіть студенти…

Лікар щось ще говорив про ліки, процедури та догляд, але я його вже не чув. Усередині мене розгорталася справжня, дика паніка. Я – людина, яка звикла контролювати все й усіх та грати чужими долями, – тепер лежав безпорадним шматком м’яса на засмальцьованому простирадлі! Мені більше не потрібні були нові “сувеніри”. Мені не потрібні були перемоги на любовному фронті. Я просто хотів знову рухати пальцями. Я хотів знову ходити. Я панічно, до жаху боявся залишитися овочем на все життя.

– Відпочивайте, Вашому організму це зараз неабияк потрібно, – сказав лікар і вийшов з палати.

Залишившись наодинці з монотонним пищанням апарата, я заплющив око й занурився в пекучий сором і розпач. Минуло трохи часу. А може й не трохи, адже для мене кожна хвилина, без змоги поворухнутися, здавалася вічністю. Двері палати знову повільно відчинилися. Я важко повернув голову, очікуючи побачити медсестру чи прибиральницю, але на порозі стояв... Іван.

– Доброго дня, Валентине Сергійовичу, – спокійно мовив він, підходячи до мого ліжка. На його обличчі не було ні жалю, ні здивування. – Лікар зранку зателефонував. Сказав, що Ви нарешті прокинулися. Як почуваєтеся?

Я дивився на нього, не в змозі вимовити й слова. Плутанина в голові розросталася. “Спортсмен, який викликав швидку?.. Це був він?! Мій заклятий ворог?!”

Іван пересунув стілець, сів поруч із моїм ліжком, склав руки на колінах і нахилився трохи ближче. Його погляд був холодним і далеким від приязного.

– Знаєте, Валентине Сергійовичу... – пошепки почав він. – Софіївка вранці – дуже красиве місце. Але дуже небезпечне. Особливо для тих, хто занадто захоплюється чужим життям. І хто думає, що його ранкові пробіжки на безпечній відстані залишаються непоміченими.

Моє серце, здається, пропустило удар, а дихання збилося.

– Ви ж у нас розумна людина. Викладаєте організаційну поведінку, аналізуєте ризики... – у голосі Івана пробриніла непомітна іронія. – Але ви чомусь забули, що Умань – місто маленьке. Тут усі всіх знають. І коли хтось починає дуже уважно вивчати мій маршрут, це викликає запитання. А у мене, знаєте, є дуже різні знайомі. Не всі з них з інтелігентних родин, як я. Деякі хлопці… Як Вам так пояснити, щоб зрозуміли… Вони трохи імпульсивні. Побачили в тумані зранку самотнього чоловіка з наплічником, вирішили, що це якась загроза, і, мабуть, переборщили. Звісно, я нічого з цього не бачив. Добре, що хоч “випадково” знайшов Вас на алеї біля гроту.

Тоді до мене нарешті дійшло. Він знав. Він усе знав із самого початку! Він бачив моє стеження, він розгадав мій план і сам розставив мені пастку, використавши своїх вуличних знайомих. А фраза тих нападників про “Бєшу” й “чужих дєвочок”... Іван Бішук. Бєша… Отже, це було не випадкове пограбування. Це була спланована кара. Іван обіграв мене на моєму ж полі, не залишивши жодного доказу для міліції, ще й виставив себе “рятівником”, який знайшов мене в парку!

– Навіщо... – прохрипів я, відчуваючи, як сльози безсилля підступають до очей.

Іван повільно звівся зі стільця і подивився на мене зверху вниз.

– Катерина – це моє майбутнє, Валентине Сергійовичу, – промовив він просто. – Ми їдемо звідси. І я не дозволю жодному невдасі з його хворобливими фантазіями про молоду коханку-студентку ставати у нас на шляху.

Він зробив крок до дверей, але біля самого виходу зупинився й зазирнув через плече:

– Одужуйте. І моя Вам порада: коли (і якщо) ви знову почнете ходити – тримайтеся від нас із Катею якомога далі. Бо те, що з вами трапилося в Софіївці – це далеко не найгірше, що може трапитися з людиною у цьому житті. З Днем святого Валентина! Кохання Вам і все таке…

Двері за ним зачинилися, а я залишився лежати у білій, просякнутій хлором палаті під монотонний писк монітора. Мій гіпсовий пантеон у квартирі чекав на нові серця, але єдине серце, яке сьогодні виявилося повністю розтрощеним, належало мені самому.