10

Той грудневий ранок, який я запам’ятаю на все життя, видався огидно сирим і темним. Туман над Софіївкою висів такий густий, що за кілька кроків від доріжки не було видно нічого. Здавалося б, ідеальна погода задля здійснення мого плану.

У наплічнику вже лежала коротка, але важка металева труба, обгорнута ганчіркою. Я продумав усе до деталей. Удар ззаду по ногах, затемнення свідомості коротким ударом у корпус, знятий мобільник – і Іван залишається в тумані зі зламаними ребрами та соромом, а міліція шукає крадіїв.

Я вичікував у затінку біля Агрофениного гроту, де мій бігун зазвичай збавляв темп. Хвилини тяглися, а мене вже почав пробирати холод. Подих виривався з рота парами. Пройшло п’ятнадцять хвилин… Двадцять… Тридцять…

Та на мій неприємний подив Івана не було.

Німе роздратування почало роз’їдати мене зсередини. Як він міг не прийти? Цей нахаба ж не пропускає жодного дня! Неуважність? Хвороба? Чи вони з Катериною просто залишилися в ліжку? Остання думка різанула по мізках так боляче, що я стиснув зуби й ступив з укриття на алею. Все дарма! План провалився, так і не розпочавшись.

Я розвернувся, щоб піти геть бічною стежкою до виходу з парку, як раптом позаду шурхнув важкий гравій.

– Опа, а хто це у нас тут такий ранній? – пролунав хрипкий прокурений голос.

Я навіть не встиг розвернутися й витягти з наплічника свій “аргумент”.

Перший удар чимось важким прийшовся точно в потилицю. Світ навколо вибухнув сліпучим білим спалахом, а ноги миттєво стали ватяними. Я важко гепнувся на коліна в брудну, напівзамерзлу багнюку.

– О, диви, у нього часіки прикольні! І труба мобільна в кишені! Не збрехав Бєша! – почув я над собою другий, молодий і азартний голос.

Я спробував підвестися та щось їм на це відповісти, але наступний удар важким черевиком в обличчя розтрощив мої думки на дрібні друзки. Я відкинувся на спину. В очах потемніло, але я ще відчув, як чиїсь пальці витягують з моєї куртки новеньку “Нокіа”, як знімають із зап’ястя годинник.

– Та врєж йому, щоб не рипався! Ще сопротівляється! Ти подиви на цього тіпа!

Мене жорстоко відгамселили, і більшість ударів прийшлися у голову та хребет. Останнє, що я запам’ятав, перед тим як знепритомніти, мерзотний сміх цих покидьків та фраза: “Всьо, він вирубився. Пішли! Буде тепер знать, як на чужих дєвочок заглядаться!” 

Після цього всесвіт згаснув. Контроль, прораховані плани, темноока спокусниця Катерина, моя колекція… Все це розчинилося в суцільній темряві.

Я отямився не одразу. Свідомість поверталася поштовхами, вихоплюючи з небуття лише тупий пульсуючий біль, що розривав череп навпіл при кожному ударі серця.

Ніс лоскотало від різкого запаху хлору. А стерильне світло люмінесцентних ламп пекло заплющені повіки. Над вухом монотонно пищав якийсь апарат.

Я розплющив праве око, бо ліве повністю запливло й не відкривалося, і побачив над собою білу стелю з полущеною фарбою. Перевів погляд на свої руки, які не хотіли мене слухатися, і помітив голку, що стирчала з моєї вени. Спробував поворухнути ногами, та вони теж не поспішали виконувати моїх наказів. І тоді до мене прийшло жахливе усвідомлення, що я можу бути паралізований…