9

Поразки я не визнавав ніколи. Тому замість того, щоб відступити, я почав стежити за своїм суперником. Мені потрібно було знайти бодай одну тріщину в цьому “ідеальному” фасаді, один слабкий зв'язок, за який можна було б зачепитися й розірвати їхній союз.

Я вивчив графік Івана до хвилини. З’ясувалося, що хлопець живе неподалік від дендропарку “Софіївка” і щоранку, незалежно від погоди, бігає його алеями. А на вихідних пара проводила там час разом.

Кілька разів я ховався за густими кущами біля Нижнього ставу, спостерігаючи, як вони влаштовували пікніки на кленовій алеї. Вони виглядали дивовижно органічно: Катерина, розкинувшись на пледі, читала йому вголос улюблені абзаци з чергової книжки, а Іван слухав, поклавши голову їй на коліна. Вони сміялися, сперечалися про прочитане, годували одне одного фруктами та ягодами. Дивлячись на них, я з гіркотою мусив визнати: у цьому трикутнику зайвим був саме я. Вони створили свій власний світ, куди мені не було доступу.

Але здаватися? Дзуськи! Моя пристрасть до Катерини не згасала. Навпаки, вона росла з кожним днем, перетворюючись на хворобливу фіксацію. А разом із нею росло й дике роздратування від власного безсилля. Я не міг нормально спати, не міг думати ні про що інше.

Щоб хоч як самовивільнити цю отруйну енергію та тримати ситуацію під контролем, я купив спортивний костюм і теж почав бігати. Щоранку, ще до перших променів сонця, я приходив у “Софіївку”.

Парк о шостій був порожнім і холодним. Я біг віддаленими алеями, тримаючись на безпечній відстані за спиною Івана. Слідкував за ритмом його дихання, за тим, як він долає підйоми, де робить зупинку для розтяжки. Я був його тінню серед вікових дерев і мармурових статуй. Бігаючи за ним у туманній тиші Софіївки, я вгамовував лють і вичікував. 

Час неублаганно йшов, і осінь швидко добігала кінця. Умань з зототисто-барвистої перетворювалася у потворно сіру, йшли перші приморозки, а місто з кожним днем ставало дедалі похмурішим. 

Тієї осені у моєму житті з’явилася нова атрибутика сучасності – мій перший мобільний телефон. Важка, кнопкова “Нокіа” була для мене суто прагматичним інструментом для роботи. Проте в моїй голові вже визрівав зовсім інший план щодо цього девайса. Я прагнув будь-яким способом вивідати особистий номер Катерини, щоб надсилати їй анонімні СМС, здатні розгойдати її спокій ізсередини.

Але поки поруч цілодобово маячив Іван, я не міг собі цього дозволити. Її гострий розум і його пильність миттєво б склали “А” та “Б”, і мене б викрили.

Іван теж ішов у ногу з часом. У нього вже був новенький кольоровий “Еріксон”, яким він пишався. І що найцікавіше: хлопець ніколи не розлучався з ним і брав його навіть на ранкові пробіжки, закріплюючи у спеціальному чохлі на поясі.

І ось, коли одного ранку ми бігли холодними порожніми алеями “Софіївки”, я раптом спіймав себе на вражаючій своєю геніальною простотою думці.

Парк о шостій ранку. Туман. Повна відсутність свідків. Дорогий мобільний телефон у самотнього бігуна. Це ж ідеально для інсценування вуличного пограбування. І якщо все прорахувати точно, можна було остаточно прибрати суперника зі свого шляху. Що мені й було потрібно!