8

Та радіти було зарано.

О п’ятнадцятій годині двері триста п’ятої аудиторії відчинилися, і на порозі з’явилася Катерина. Але, на моє глибоке розчарування, вона прийшла не сама. Поруч із нею, тримаючи її за руку, стояв Іван.

– Доброго дня, Валентине Сергійовичу, – спокійно й розкуто мовив п’ятикурсник, першим зайшовши в аудиторію. – Катя казала, у вас тут якась формальність із відомістю. Ви не проти, якщо я зачекаю її тут? Посиджу тихо на останній парті, почитаю. А то на вулиці дощ почався, а нам ще разом їхати в кіно…

Усередині мене все стиснулося від раптового спалаху люті, але обличчя залишилося незмінним. 

– Прошу! Сідайте, звісно, – натягнув я ввічливу посмішку, показуючи на останній ряд. – Вибачте, не мав честі познайомитися раніше. Як Вас величати?

– Іваном всі кличуть, – жартівливо мовив той, подаючи руку для привітання. Рукостискання виявилося аж надто міцним. І це мені ще більше не сподобалося.

Хлопець пройшов у кінець порожнього кабінету, дістав зі свого наплічника товсту книжку з психології лідерства й заглибився в читання. Катерина ж підійшла до мого столу й сіла навпроти, поклавши перед собою конспект.

– То що саме не так із моєю індивідуальною роботою, Валентине Сергійовичу? – запитала вона діловим тоном.

Я розгорнув одну зі своїх робочих папок, вдаючи, що шукаю потрібний бланк. 

– Бачите, Катерино, Ви подавали аналіз системи мотивації на прикладних підприємствах. Але ми з Вами начебто затверджували якусь іншу тему для підсумкового контролю. У деканаті виникли питання щодо відповідності Вашої роботи програмі, тому я й хотів уточнити це особисто.

Вона навіть не кліпнула. Її карі очі дивилися на мене прямо, з тією ж непохитною впевненістю, що й навесні.

– Ви самі особисто затверджували саме цю тему, коли ми обговорювали концепцію “контрольованого хаосу”, – без найменших вагань відповіла вона. – Пам’ятаєте? Це було за місяць до іспиту. Ви ще казали, що практичний аналіз ризикованих моделей управління важить більше, ніж зазубрена теорія з підручника.

Вона пам’ятала все і чітко давала зрозуміти, що грати в безглузді ігри зі мною не збирається.

З останньої парти долинув тихий шурхіт. Іван повільно перегорнув сторінку своєї книжки, навіть не підводячи голови, але сам факт його присутності діяв мені на нерви.

– Так, так, звісно... – я зробив паузу, вдаючи, що уважно звіряю якісь цифри у відомості, і зробив позначку ручкою у своєму блокноті, хоч там були лише мої власні, хаотичні нотатки. – Тепер бачу. Запис просто внесли не в ті графи під час підготовки звітності. Це суто канцелярська помилка нашого деканату, людський фактор. Все сходиться.

Я закрив папку, підняв на неї погляд і змусив себе м’яко посміхнутися:

– Ну що ж, Катерино, виходить, що Вашій стипендії нічого й не загрожувало.

– То я можу йти? – запитала вона, злегка піднявши брову.

– Так, Катю. Ви вільні. Гарного вечора.

Вона підвелося, кивнула мені й повернулася до Івана: 

– Вань, ходімо.

Іван склав книжку в наплічник, обійняв її за плечі, і вони вийшли з аудиторії. Перед тим як двері зачинилися, я встиг помітити, як вона щось тихо шепнула йому на вухо, і він легко посміхнувся у відповідь.

Двері за ними зачинилися і я залишився наодинці. Мої пальці так міцно стиснули пластикову ручку, що вона з тріском розкришилася в долоні. Я навіть не відчув болю. Глухий гнів хвилею накрив свідомість. 

А все через цього нахабу, який розтоптав мій план, просто зробивши один крок через поріг аудиторії! Вважає себе надто розумним? Думає, що прочитані книжки й дідусева репутація зроблять його безсмертним?

Мої очі зафіксувалися на порожній останній парті, де кілька хвилин тому сидів Іван. І раптом у моїй голові, замість імпульсивної люті, почав вибудовуватися план. План з усунення суперника. Вбити його прямо зараз чи влаштувати безглуздий нещасний випадок було б занадто ризиковано. Ні. Івана потрібно усунути так, щоб це виглядало природно, або ж зламати його зсередини, знищити його ідеальний образ в очах Катерини. Як? Час подумати в мене є.

У будь-якому випадку, цей хлопець став перешкодою на моєму шляху до серця Катерини. А я перешкоди не обходжу. Я їх прибираю. Назавжди…