7

Вересень перетворився на суцільне виснажливе очікування. На першій парті тепер на моїх лекціях сиділи інші студентки та студенти. А я сподівався побачити мою Катю хоча б у коридорах, біля кафедри чи в буфеті. Та на мій неприємний подив, Катерина з’явилася в університеті лише на початку жовтня, пропустивши цілий місяць занять. Проте це виявилося найменшим із розчарувань, які чекали на мене попереду. Головним і найболючішим ударом став її новий супутник.

Його звали Іван. Студент п’ятого курсу, статний, упевнений у собі юнак. Як з’ясувалося пізніше з пліток на кафедрі, вони влітку разом їздили на с/г роботи в Данію, де важка фізична праця та чужа країна дивовижно швидко їх зблизили. Тепер ця парочка була просто нерозлучною. Вони разом приходили до університету, разом сиділи в буфеті, і, що дратувало мене найбільше, Катерина повністю перестала подавати мені ті таємні знаки, які мене завжди так розпалювали. Зустрічаючись зі мною в коридорах, вона ніби дивилася крізь мене, як на звичайного викладача, який просто колись читав у неї дисципліну.

Розлючений і задітий за живе, я вирішив дізнатися про суперника все. Я почав обережно стежити за Іваном, сподіваючись знайти бодай якусь його слабкість чи брудний секрет, який можна було б використати.

Проте результати моїх спостережень виявилися не такими, на які я очікував. Іван був практично ідеальним. Він походив з інтелігентної родини. Батьки працювали інженерами в іноземній фірмі. А його дідусь вже багато років викладав у нашому університеті й мав статус академіка. Але хлопець ніколи не використовував ім’я діда заради оцінки в заліковці. Навпаки, він був підкреслено самостійним, вчився на “відмінно” власним розумом і мав чіткий план на майбутнє: після закінчення навчання знову їхати за кордон, щоб заробити гроші на власний агробізнес.

Він не був банальним мажором з яскравою тачкою, крутим одягом та пустим поглядом. У його наплічнику постійно лежала якась книга з персонального розвитку чи психології. На перервах я неодноразово спостерігав з вікна другого поверху, як вони з Катериною сиділи на лавці в парку й разом читали ті книжки, жваво щось обговорюючи.

Цей юнак страшенно мене дратував. Він здавався ідеальним. Розумний, цілеспрямований, із інтелігентної родини, та ще й із чітким баченням майбутнього. Вперше у житті я відчув, що конкурувати з ним буде до біса складно. Всі мої звичні маніпуляції та філософські балачки блідли перед реальним, молодим, здоровим і впевненим у собі суперником, якого Катерина впустила у свій закритий світ.

Зрозумівши, що прямолінійним тиском чи дешевим фліртом я лише відштовхну її до цього “ідеального” п’ятикурсника, я вирішив діяти максимально обережно й тонко. Мені потрібен був привід повернути її в орбіту мого впливу. І цим приводом стала та сама вигадана історія, яку я розповів у Христинівці.

Нагода випала наприкінці тижня. Побачивши, що Іван таки відійшов від своєї дівчини, щоб запитати щось в одного з викладачів, я ненароком зіткнувся з Катериною в гамірному коридорі біля головних сходів.

– О, Катерино! Доброго дня, – я зупинився, приязно посміхнувшись, наче наша зустріч була чистою випадковістю. – Як минуло літо? Бачу, Ви повернулися із запізненням.

Вона на мить завагалася, але стримано відповіла: – Доброго дня, Валентине Сергійовичу. Так, затрималася. Робота на фермі в Данії виявилася трохи важчою й тривалішою, ніж я планувала, але воно того вартувало.

Катя говорила сухо, неохоче заглиблюючись у деталі. Проте за хвилину її обличчя змінилося, і вона додала, злегка примружившись:

– До речі... Мені тут сорока на хвості принесла, що Ви приїжджали до мене в Христинівку на рахунок якоїсь незарахованої теми з Вашого предмета. Вибачте, що не підійшла до Вас одразу після повернення. Я... чесно кажучи, не була впевнена, що це дійсно були Ви. Мені здавалося, що я склала Вам усе ще в червні й закрила модуль без жодних хвостів.

– Не хвилюйтеся, Катю, нічого страшного не сталося, – я миролюбно посміхнувся. – Насправді там виникла суто формальна плутанина у відомостях перед літніми відпустками. Кафедра перевіряла папери, і виникло невеличке питання щодо вашої підсумкової індивідуальної роботи. Аби не ставити під загрозу Вашу стипендію, я вирішив перестрахуватися й уточнити це особисто.

Я зробив паузу, подивився на годинник, а потім знову підвів на неї абсолютно байдужий погляд:

– Пропоную зустрітися сьогодні після пар, скажімо, о п’ятнадцятій нуль-нуль, у триста п’ятій аудиторії. Нам знадобиться буквально десять хвилин, щоб проглянути ваш конспект та закрити це питання у відомості. Що скажете?

Катерина перевела погляд у бік коридору, де на неї чекав Іван, потім знову подивилася на мене. Моє спокійне й суто професійне прохання не залишало їй приводу для відмови.

– Добре, Валентине Сергійовичу, – нарешті кивнула вона. – О п’ятнадцятій я зайду.

Вона розвернулася й пішла до свого ідеального бойфренда, а я залишився стояти серед натовпу студентів, відчуваючи, як усередині розливається солодке, отруйне відчуття першої перемоги. Гра почалася за моїми правилами.