6

Після тієї розмови в піцерії між нами встановився особливий, невидимий для інших, режим. В академії я залишався суворим викладачем, а вона – студенткою, але під час перерв у напівпорожніх коридорах чи біля вікна кафедри наші короткі діалоги перетворювалися на справжній інтелектуальний флірт.

– Катю, ви знову ігноруєте класичні джерела у своєму есе, – зауважив я якось, зупинивши її біля вікна, коли повз нас із реготом пронеслася група студентів. – Пишете, що успіх лідера вимірюється виключно його здатністю нівелювати чужі емоції. Це занадто радикально для академічної науки.

Вона зупинилася, злегка спершись спиною на підвіконня, а на її смаглявому обличчі грала зухвала посмішка. – Радикально – це намагатися керувати людьми за допомогою заохочень і премій, Валентине Сергійовичу. Емоції – це слабкість, діра в системі. Якщо лідер дозволяє собі відчувати, або, що ще гірше, підлаштовується під почуття натовпу – натовп його зжере. Хіба не так? 

– Раціональне зерно у цьому є, – тихо відповів я, підійшовши ближче й дивлячись прямо в її карі очі. – Але лідер без емоцій ризикує залишитися абсолютно самотнім на своїй вершині. 

– Самотність – це ціна за контроль, – знизала плечима вона, і в її погляді промайнув той самий холодний блиск, який так мене захоплював. – І я готова її платити. А ви?

Ці розмови палили мене зсередини, але я стримував себе. Моя аналітична обережність взяла гору. Я побоявся робити рішучі кроки, поки Катерина залишалася моєю студенткою. Будь-який необережний рух, скарга в деканат чи випадкова чутка могли зруйнувати моє бездоганне прикриття в академії, яке я так важко здобував. Я вирішив грати в довгу. Зачекати літа, коли закінчиться семестр, виставляться оцінки, і статус “викладач-студентка” втратить свою формальну силу. Тоді я б заманив її у свій хаос.

Проте доля в черговий раз зіграла зі мною злий жарт.

Червнева сесія пролетіла миттєво, студенти швидко склали іспити й з радісним галасом роз’їхалися по домівках. Академія спорожніла. Разом з іншими зникла й Катерина. На останньому екзамені я звісно ж поставив їй “відмінно”, очікуючи на якийсь натяк чи пропозицію зустрітися в місті поза парами, але вона просто забрала заліковку, сухо подякувала й пішла.

Минув тиждень, потім другий. Телефон у моїй квартирі мовчав. Я не витримав. Потайки прийшовши на кафедру, я відкрив її особову справу й виписав домашню адресу в Христинівці. Мені потрібен був привід, і я його вигадав: нібито Катя не здала якусь важливу індивідуальну тему з мого предмета, без якої її стипендія на наступний семестр опиниться під загрозою. Наступного дня я вже сидів у приміському автобусі.

Христинівка виявилася провінційним містечком з веселими перехожими та зеленими насадженнями вздовж головних доріг. Потрібний мені будинок виявився невеликою охайною хатиною за дерев’яним парканом. На мій стукіт у хвіртку вийшла літня жінка – пані Євгенія, та сама названа мати, яка виростила дівчинку після кривавої сімейної драми.

Катерини вдома не було.

– Катя поїхала, – сухо відповіла пані Євгенія, вислухавши мою вигадану історію про “нездану тему”. Вона дивилася на мене з легкою підозрою, наче бачила мене наскрізь. – Одразу після сесії зібрала речі й вирушила за кордон. На підробіток, на якусь ферму в Європі. Гроші потрібні на навчання.

– А куди саме? В яку країну? – поцікавився, ніби ненароком.

– Не уточнювала вона, – похитала головою стара. – Катя у нас дівчина самостійна, звітуватися не любить. Десь у Польщі чи Німеччині, на зборі врожаю. Але коли вона зателефонує, я обов’язково передам вітання від її викладача. Як ви, кажете, ваше прізвище?

У її словах мені почулася ледь помітна іронія. 

– У цьому немає жодної необхідності, – холодно запевнив я, натягнувши ввічливу посмішку. – Тема почекає до вересня. Головне, щоб вона повернулася до початку занять. На все добре.

Я поїхав ні з чим. Решту цього спекотного задушливого літа 2004 року я провів на самоті у своїй уманській «хрущовці». Я сидів на дивані, годинами дивився на свій гіпсовий пантеон і думав лише про неї. Катерина повністю захопила мої думки. У своїх фантазіях я знову й знову прораховував наш майбутній поєдинок, у найдрібніших деталях малював картини того, що ми робитимемо, коли вона нарешті повернеться.

Я зрозумів одразу, що ця дівчина зовсім непроста. І тим цікавішою вона для мене ставала. Невже я знайшов нарешті гідну суперницю? Це вже було кохання? Чи лише пристрасть? А може мене просто вабила наша з нею майбутня гра в кішки-мишки?

Що ж, попереду ще два місяці літа, і я був готовий чекати…