5

Наступні кілька тижнів я жив заради того, щоб знову її побачити. На лекціях наші погляди перетиналися частіше, а на практичних олівець Катерини дедалі довше затримувався біля її губ, поки вона слухала мої зауваження. Але мені потрібен був вихід за межі академічних стін. Потрібен був простір, де я перестав би бути викладачем, а вона – студенткою.

Шанс підвернувся у суботу. Я ніколи не любив готувати, вважаючи це марною тратою часу, тому на вихідних зазвичай обідав у місті. Того дня я зайшов у невелику, затишну піцерію в центрі Умані. Заклад був напівпорожній, що мене приємно здивувало. Я зробив замовлення й сів за столик біля вікна, розгорнувши місцеву газету, коли двері з брязкотом відчинилися.

До зали зайшла Катерина. На ній була джинсова курточка й такі ж штани, а смоляне волосся трохи розтріпалося від вітру. Вона озирнулася і, помітивши мене, не виказала ні здивування, ні ніяковості. Навпаки – вона посміхнулася і сміливо рушила до мене.

– Доброго дня, Валентине Сергійовичу, – впевнено промовила вона, підходячи до мого столу. – Бачу, ви один. Дозволите скласти Вам компанію?

Не чекаючи на мою відповідь, вона зняла курточку і повісила її на спинку стільця, а потім сіла навпроти. 

– Прошу, Катерино, – я закрив газету. – Поза академією можна просто “Валентин”. Дивно бачити Вас наодинці в суботу. Я гадав, у дівчат вашого віку плани на вихідні розписані похвилинно.

– Мене не цікавлять чужі плани, – відрізала вона, замовивши офіціантові каву та салат. Коли той відійшов, вона знову хитро на мене поглянула. – А Ви, отже, теж рятуєтеся від самотності громадським харчуванням?

– Я рятуюся від кулінарії, – пожартував я, підігруючи її тону. – Але якщо чесно, Катю... Знаєте, я часто думаю про ваше ім’я. Воно дивно резонує з вашою зовнішністю. Катерина – це ж щось класичне, шевченківське, глибоко українське. “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…” А у вас така дика, південна краса. І коріння, наскільки я знаю, зовсім не тутешнє. Чому саме Катерина?

Вона на мить завмерла. Її очі звузилися, ставши схожими на два гострі леза.

– Звідки ви знаєте про моє коріння? – напружено запитала вона.

– Специфіка роботи, – спокійно відповів я, зробивши ковток води. – Я викладаю організаційну поведінку, Катю. Я маю знати структуру своєї аудиторії. А особові справи студентів – це непогане джерело інформації. Хоча про ваших батьків там немає жодного слова. Це таємниця?

Катерина мовчала кілька секунд, розглядаючи візерунок на скатертині. Потім її плечі трохи розслабилися, і вона гірко, майже беззвучно хмикнула.

– Не таємниця. Просто історія, яку не впишеш в офіційні бланки, – вона підперла підборіддя рукою, і в її погляді вперше з’явилася якась невідома мені досі туга. – Моя мама була чистокровною циганкою. Зі старого, суворого табору на Півдні. А батько – звичайним українським хлопцем із Христинівки, який працював водієм. Мама закохалася в нього так, що втратила розум. Порушила всі закони свого народу, кинула родину й втікла з ним. Вона хотіла, щоб у нас була звичайна українська родина, тому й назвала мене Катериною. Наче намагалася цим ім’ям захистити мене. І пізніше я зрозуміла чому…

Вона зробила паузу, коли офіціант поставив перед нами замовлення. Як тільки хлопець зник, Катя продовжила тим самим рівним голосом:

– Цигани не прощають зради крові. Мій дід, батько моєї мами, шукав її довго, адже вона одразу ж змінила ім’я та прізвище. Мені якраз виповнилося п’ять, я добре пам’ятаю ту ніч. Вони увірвалися до нашої хати. Дідусь стояв посеред кімнати. Високий, сивий, у дорогому костюмі. Він підійшов до мами, плюнув їй під ноги й сказав лише одну фразу: “Ти зганьбила весь наш рід. Ти більше не людина”. А потім... потім він просто на моїх очах зарізав і маму, і тата…

Я застиг із виделкою в руці. Оце так сімейна драма! Краще за мою власну?

– А Ви? – тихо запитав я. – Чому вони не чіпали Вас?

– Дідусь подивився на мене, маленьку, що забилася під стіл, і сказав, що циганська кров у мені ще не прокинулася, і вбивати дитину – це гріх перед Богом, – Катерина сумно посміхнулася. – Вони просто пішли, залишивши мене серед трупів. Мене виховала сусідка, подруга нашої родини, яка жила через паркан. Вона дала мені дах над головою, хорошу освіту, а ще навчила не довіряти нікому. Особливо тим, хто розповідає про безмежне кохання.

Я дивився на цю дівчину з захопленням. Така сильна, незалежна. Вона зневажала слабкість і любов, так само як і я. 

– Ваша сусідка була мудрою жінкою, Катю, – тихо промовив я, відсуваючи тарілку й спираючись ліктями на стіл. Я дивився на неї з неприхованим захватом, якого більше не мав потреби ховати. – Безмежне кохання – це найвеличніший міф, який людство вигадало для самовиправдання. Красива обгортка для банальної слабкості, бажання перекласти відповідальність за своє життя на когось іншого.

Катерина перестала жувати салат і знову пильно на мене подивилася.

– Слабкості? – перепитала вона, ледь піднявши брову. – Більшість людей вважають кохання силою, що змушує рухати гори.

– Гори рухає воля, а не емоції, – заперечив я. – Що таке кохання у своїй суті? Це добровільна сліпота. Ти віддаєш ключі від своєї фортеці іншій людині й сподіваєшся, що вона не спалить її дотла. Твоя мати віддала ці ключі. І чим усе закінчилося? Любов робить людину вразливою. Оголює шию під чужий ніж. А справжня сила – це автономія. Коли тобі ніхто не потрібен для того, щоб бути цілісним.