2

Був холодний січневий понеділок. Я квапливо застібав пальто на ходу, маневруючи між калюжами, що вже встигли затягнутися тонкою скоринкою криги. Навколо куталися в шарфи перехожі, поспішаючи у своїх справах, а я поспішав у своїх.

Так, так! У мене тепер була робота. Справжня, офіційна робота з дев’ятої до шостої, записом у трудовій книжці та необхідністю щоранку вітатися з десятками людей. Я став асистентом кафедри менеджменту в Уманській аграрній академії.

Коли я нарешті забіг у тепло вестибюля головного корпусу й почав струшувати з плечей мокрий сніг. За іронією долі це був той самий навчальний заклад, де розпочинала свій шлях моя перша жертва і моє перше кохання – Валентина. Вона вступила сюди на “менеджмент”, відучилася два роки, а потім перевелася в наш Черкаський національний через того недолугого Сашка. Ну і де зараз Сашко? Спочиває під землею. Ну а Валя, точніше найкраща її частина, стала частиною моєї неповторної колекції. 

Але як же я, звичайний хлопець, що останній рік займався ремонтами у Бузівці, опинився на цій кафедрі посеред навчального року? О, це окрема історія. Усе вирішила моя остання поїздка до Черкас наприкінці жовтня. 

Забравши з підвалу батьківського дому “безцінні експонати”, я вже повертався до автовокзалу, коли на вулиці біля корпусу ЧНУ випадково зіткнувся зі своїм колишнім науковим керівником – професором Яковенком. Саме в нього я колись захищав дипломну роботу з менеджменту.

Старий одразу впізнав мене, зрадів, почав по-батьківськи поплескувати по плечу й розпитувати, де я зараз і чи не створив вже бува сім’ю. Я, все ще не одійшовши від ролі депресивного вдівця, опустив очі й тихим голосом розповів йому “про особисту трагедію”, мовляв, в Черкасах не живу, переїжджаю з Бузівки до Умані, бо щойно поховав молоду дружину, яка розбилася на скелях у далекому Єгипті.

Професор змінився в обличчі та мало не розплакався від співчуття прямо посеред галасливої вулиці, протираючи окуляри хустинкою.

– Валику, хлопче мій... Яке страшне горе, – бідкався старий, щиро стискаючи мою руку. – Тобі не можна замикатися в собі з цими думками! Тобі потрібна робота, люди, метушня навколо. Послухай-но, у мене в Умані, в Аграрній академії, на кафедрі менеджменту працює товариш. Я обов’язково зателефоную йому, замовлю за тебе слівце. Раптом у них відкриється якась вакансія? З твоїм дипломом ЧНУ тебе з руками відірвуть!

Я вдав, що ця пропозиція ледь помітно повертає мені жагу до життя, щиро подякував і залишив йому номер стаціонарного телефону зі своєї нової уманської квартири.

Сказати по правді, розкладаючи вдома коробки та перетворюючи серця на мумії, я не надто сподівався на цей дзвінок. Проте я недооцінив впливу особистих зв’язків у наукових колах 2004 року, які спрацювали безвідмовно.

Одразу після зимових свят у моєму коридорі пронизливо задзвонив телефон. Суворий, але ввічливий жіночий голос із відділу кадрів Уманської аграрної академії запросив мене прийти на співбесіду до завідувача кафедри менеджменту.

Як з’ясувалося вже на місці, професор Яковенко подзвонив у найвдаліший момент. На кафедрі панувала легка паніка: одна з молодих викладачок несподівано навіть для самої себе пішла в декрет прямо посеред навчального року. Її години “висіли” в повітрі, а деканат вимагав негайно закрити дірку в розкладі.

Моя поява стала для них справжнім дарунком долі. Червоний диплом провідного обласного університету, бездоганна рекомендація поважного колеги та образ інтелігентного, глибоко травмованого втратою вдівця – усе це спрацювало бездоганно. Мене взяли на посаду асистента кафедри без жодних зайвих запитань чи перевірок.

Коли наступного дня я вперше переступив поріг кафедри, у мене по спині пробіг приємний холодок від усвідомлення того, як тонко іноді жартує всесвіт. Колеги прийняли мене як рідного, співчутливо заглядали в очі й наливали чай, навіть не здогадуючись, що саме з  цього навчального закладу кілька років тому перевелася до Черкас юна першокурсниця Валя – перша, незабутня спроба, з якої й почався мій кривавий пантеон.

Тож можна сказати, що я повернувся до витоків. Студенти отримали нового молодого викладача, колеги – надійного й тихого співробітника, а я – бездоганне прикриття та ідеальне місце для спостереження за новими потенційними  експонатами.