2004 рік. Катерина

Новий 2004 рік я зустрічав у тиші своєї нової уманської “хрущовки”. Як я сюди потрапив? О, це ще та історія! Я закинув голову на спинку дивана й заплющив очі, згадуючи, як усе починалося з мого тріумфального, хоч і “трагічного” повернення з Єгипту всього кілька місяців тому…

Коли наприкінці жовтня я з’явився в Бузівці з металевою урною в руках, село накрила хвиля справжнього, німого шоку. Новина про нещасний випадок у пустелі розлетілася миттєво. Галя! Їхня світла, перспективна вчителька! Їхня улюблениця! Загинула! Та їй же ще жити і жити!

Для її родини це звісно ж стало справжнім потрясінням. Почувши мою сльозливу розповідь про те, що сталося в Єгипті, тітка Люба знепритомніла прямо в коридорі. І її терміново госпіталізували з важким серцевим нападом. Дядько Степан, який тільки-но почав оговтуватися після загибелі сина, зламався остаточно й безбожно запив. З їхнього двору вечорами долинало лише глухе, звіряче виття.

Похорон відклали майже на два тижні, чекаючи, поки матір Галі випишуть з лікарні. Здавалося, попрощатися з молодою вчителькою прийшла вся Бузівка. Проте атмосфера була гнітючою. Ми хоронили маленьку урну з попелом, яку поклали на дно труни. Батьки Галі за ці дні постаріли на десяток років. Вони, як і решта селян, лютували й злилися на мене за те, що я не привіз тіло.

– Чому в урні, Валику? Чому?! – хрипів дядько Степан, обдаючи мене важким перегаром і стискаючи кулаки.

Я тримав маску глибокої скорботи і впевнено брехав: 

– Такі закони в Єгипті, дядьку Степане. Спека, тіло понівечене дикими тваринами після падіння з тридцятиметрової скелі... Митники та лікарі просто не дозволили вивезення в труні. Тільки кремація. Я нічого не міг вдіяти…

Звісно, мені мало хто вірив. Селяни дивилися на мене ворожо, баби шепотілися за спиною, а колишні знайомі уникали зустрічей. Залишатися там далі було нестерпно. Та й безглуздо, адже я й не збирався затримуватися в сільській глуші.

Одразу після похорону я знову зв’язався з рієлтором Євгеном. Прямого покупця на хату з земельною ділянкою так швидко знайти не вдалося, але він запропонував ідеальний компроміс – обмін на двокімнатну квартиру в Умані, та ще й з невеликою доплатою за земельну ділянку. Звісно ж, я погодився без вагань. 

Перед самим переїздом я зробив ще одну важливу справу і з’їздив до батьківського дому в Черкаси. Спустившись у темний, прохолодний підвал, я забрав усю свою “колекцію” серць, яка назбиралася за ці останні роки. Тепер усі вони були тут, у моїй новій уманській квартирі. 

Я розплющив очі й подивився на полицю над диваном, де серед книг з анатомії вишикувався мій власний, витончений пантеон. Поруч із важкою гіпсовою фігурою єгипетського бога Анубіса тепер стояли граційна грецька Афродіта, замислений бронзовий філософ, величний римський імператор та гнучкий китайський дракон. П’ять красивих статуеток. П’ять шедеврів, які надійно зберігали мою таємницю.

Ідея зберігати серця в статуетках виявилася справді геніальною. Я не перебільшую! Анубіс надихнув мене на новий спосіб зберігати мою колекцію. Тримати її в морозильній камері було занадто ризиковано. Адже холодильники могли зламатися під час відключення світла, а будь-який випадковий сантехнік чи допитливий гість міг просто натрапити на ці дивні пакунки.

Але єгипетський метод із сіллю відкрив для мене нову епоху безпеки та естетики. Засолювання виявилося бездоганним процесом повної дегідратації: воно назавжди позбавляло плоть вологи, консервувало її на віки й перетворювало крихкий орган на твердий, як камінь, невпізнанний артефакт. Якщо хтось колись випадково і розбив би таку фігурку, він побачив би лише шматок висушеного, темного органічного матеріалу, в якому нізащо не розгледів би людське серце.

Протягом останнього місяця я влаштував у квартирі закриту майстерню. Свої старі трофеї ретельно промивав і засипав товстим шаром кухонної солі, а вже за тиждень кожен із них перетворювався на акуратний, закам’янілий сухий зліпок.

Для кожного серця я підібрав особливу схованку, обійшовши кілька сувенірних крамниць Умані. Я акуратно висвердлював широкі порожнини в постаментах статуеток, поміщав туди замуміфіковані серця, засипав вільний простір сіллю для ідеальної консервації та наглухо заліплював свіжим гіпсом, зафарбовуючи дно під колір фігурок. Мої трофеї тепер були поруч, виставлені напоказ, але водночас абсолютно невидимі й недосяжні для всього світу.

Я посміхнувся, милуючись своєю колекцією. А потім налив у склянку коньяку і повільно зробив ковток. Життя налагоджувалося. Тепер у мене нове житло у новому місті. Нові можливості. Нове кохання? Хтозна. Можливо. Я ж тепер був вдівцем і насолоджувався повною свободою.

Єдине, про що я трохи жалкував, це те, що Галю довелося прибрати раніше 14 лютого. День закоханих уже встиг стати моєю особистою красивою традицією. Але я швидко відігнав ці думки. Я б не виніс навіть місяця в статусі одруженого чоловіка в тій провінційній глушині! А тут цілих чотири чекати?! Дзуськи! Як то кажуть, добре те, що добре закінчується! Принаймні для мене…