19

Наступні кілька днів у готелі перетворилися на виснажливе очікування. Я майже не виходив із номера, щоб підтримувати образ розбитого горем удівця перед персоналом та нечисленними відпочивальниками, які вже встигли дізнатися про трагедію. Проте мій мозок не відпочивав ні хвилини, адже мені потрібно було ще дещо зробити перед від’їздом.

На третю ніч після інциденту, коли галас навколо моєї персони трохи вщух, я вирішив діяти. Замовив звичайне таксі до найближчого до каньйону населеного пункту, а далі пішов пішки в темряві, орієнтуючись за заздалегідь зафіксованими орієнтирами. Я швидко знайшов два валуни, що нагадували зуби, розкопав сухий пісок і дістав герметичний контейнер. Перевіривши, що все ціле, я рушив назад.

Повернувшись до готельного номера, я замкнув двері, повісивши на ручку табличку “Не турбувати”, і дістав із валізи важку гіпсову статуетку Анубіса. За допомогою купленого в місті суперклею та підручних інструментів я акуратно підготував порожнину в її основі. А потім зайнявся серцем. 

Я дістав його з наплічника і посміхнувся. За ті три дні, що трофей пролежав у пустелі, засипаний товстим шаром морської солі у щільному пакеті, хімія та закони природи зробили свою справу. Сіль безжально витягла всю вологу. І колись м'який та теплий орган тепер помітно зменшився в об’ємі, зморщився і втратив свій первинний анатомічний вигляд. Тканини потемніли, набувши бурого відтінку, і стали твердими, наче шматок старої шкіри. 

Без ретельної медичної експертизи ніхто б уже не впізнав у цій деформованій масі людське серце. Воно ідеально, майже без зусиль, увійшло в підготовлену порожнину всередині статуетки. Я засипав залишки вільного простору залишками солі для надійності, акуратно запечатав дно фігурки свіжим гіпсом і затер нерівності. Тепер цей гіпсовий єгипетський бог надійно беріг мою таємницю.

На п’ятий день мого добровільного ув’язнення в номері пролунав довгоочікуваний дзвінок із поліцейської дільниці. Мене знову викликав капітан Саїд.

Коли я зайшов до його кабінету, він сидів за своїм столом, заваленим теками, і виглядав помітно втомленим. Коли до нас зайшов перекладач, капітан повільно підсунув до мене аркуш із офіційною печаткою.

– Містере Валентине, – тихо промовив він, чекаючи, поки перекладач донесе мені кожне слово. – Офіційне розслідування повністю завершено. Документи підтверджують нещасний випадок через падіння з висоти. Жодних ознак стороннього втручання. Але... аналіз крові вашої дружини показав дещо інше. Не знаю, чи було Вам відомо, але пані Галина була вагітна. Термін зовсім маленький. Три-чотири тижні. Мені неймовірно шкода, що Ви втратили і дружину, і дитину...

Ці слова на мить змусили мене заціпеніти. В голові миттєво, наче кадри старої кіноплівки, прокрутилися події тієї ночі в Бузівці, коли вона прибігла до мене в сльозах, благаючи не продавати хату й не їхати. Значить, саме тоді… Це був її останній, відчайдушний, неусвідомлений замах на мою свободу. Спроба назавжди прив’язати мене до тієї провінційної глуші. Не встигла. Навіть тут я виявився на крок попереду. Я повільно закрив обличчя долонями. Мої плечі почали дрібно тремтіти. Капітан Саїд і перекладач делікатно відвели погляди, переконані, що я ридаю від страшного розпачу підвійної втрати. Насправді ж в моєму серці не було й краплини співчуття.

Ну куди мені зараз дитину? Ще й з Галею у Бузівці! Не на того напали! 

– А як щодо перевезення? – глухо видавив з себе я, звертаючись до капітана. – Я не можу везти її в труні в такому стані. Її батько… він кілька місяців тому поховав сина, мого друга Владислава. Якщо батьки побачать те, що залишилося від Галі після падіння на скелі й тих диких тварин… Її мати не витримає, у неї слабке серце. 

– Я розумію Ваш біль, містере Валентине, – капітан Саїд зітхнув, дивлячись на мене крізь сизий дим сигарети. Перекладач монотонно, але співчутливо повторив його слова українською. – Проте процедура репатріації тіла стандартна. Ми готуємо цинкову труну, вона запечатується тут, у Каїрі, і в такому вигляді доставляється літаком. Батькам необов’язково її відкривати.

– Ні, ви не розумієте, – я заперечно похитав головою, ховаючи обличчя в долонях. – Мій тесть – затята і дуже вперта людина. Він не повірить, він захоче відкрити її, захоче подивитися на доньку в останній раз. І коли він побачить... побачить те, що зробили ті дикі звірі... це вб’є його самого, а потім і його дружину. Є якийсь інший шлях?

Капітан Саїд переглянувся з перекладачем, а потім повільно кивнув, підсуваючи до себе іншу теку.

– Офіційна кремація іноземних громадян у Єгипті можлива, – заговорив він повільніше. – Для цього потрібна ваша письмова згода як офіційного чоловіка і відмова від подальших анатомічних претензій. Тіло буде доставлено до спеціального крематорію, а вам видадуть урну і міжнародний сертифікат для митниці. Ви впевнені, що хочете саме цього? З релігійної чи культурної точки зору вашої країни це не викликає проблем?

– Мені байдуже до традицій, капітане, – я підвів на нього втомлені очі, в яких зараз читався неприхований розпач. – Я думаю про живих. Про її батьків. Я хочу привезти їм спокій, а не новий кошмар. Будь ласка, дайте мені ці папери.

Капітан мовчки дістав з шухляди кілька бланків міжнародного зразка арабською та англійською мовами і підсунув їх мені разом із ручкою.

– Підпишіть тут, містере Валентине. І ось тут. Ми самі зв’яжемося з консульством і моргом у Каїрі. Протягом доби все буде готово.