18

Поліція прибула на місце вже на світанку, коли перші сонячні промені почали освітлювати верхівки Синайських гір. Разом із двома патрульними пікапами приїхала й автівка швидкої допомоги та спеціальний загін гірських рятувальників. Повсюди тепер було чути арабську говірку.

Мене одразу оточили медики, проте я продовжував тримати обличчя згорьованого чоловіка у розпачі. Відмовлявся від серйозної допомоги, вимагав, щоб вони спершу шукали Галю, і лише дозволив обробити антисептиком мої глибокі подряпини на руках та колінах. Алі, блідий від страху за власну ліцензію гіда, гарячково розмахував руками перед офіцерами, підтверджуючи кожне моє слово.

У цей час рятувальники зі спеціальним спорядженням вже почали спуск на дно ущелини. Офіцер туристичної поліції, капітан Саїд, діловито фіксував координати та обходив оглядовий майданчик на скелі, звідки нібито впала Галя.

Відповідно до процедури, поліцейські попросили мене показати вміст наплічника, який я тримав при собі. Я спокійно розстібнув блискавку й витрусив усе на капот патрульної машини. Офіцер уважно переглянув дві напівпорожні пляшки води, сонцезахисні окуляри, аптечку з пластирами, документи та ліхтарик. Жодних підозрілих предметів виявлено не було. Адже ніж та мій справжній трофей надійно спочивали під двома валунами за тридцять метрів звідси, чекаючи свого часу.

Приблизно за годину з дна каньйону по рації надійшов сигнал,  що тіло Галі таки знайшли. Капітан Саїд відійшов послухати рапорт рятувальників, і його обличчя стало ще похмурішим. Коли носилки, закриті щільним чорним брезентом, підняли нагору, я влаштував чергову істерику з риданнями, не підпускаючи нікого до себе. Офіцери лише співчутливо відводили погляди.

– Містере Валентине, – підійшов до мене капітан Саїд, поклавши руку на моє зранене плече. – Мені дуже шкода. Це страшна трагедія. Але Вам потрібно поїхати з нами у відділок для формального підписання протоколу огляду, після чого ми доставимо вас у готель.

Я безпорадно кивнув і сів в машину. У відділку поліції Шарм-ель-Шейха мене одразу ж провели до невеликого кабінету. Попри очевидність нещасного випадку, правоохоронці мали виконати всі формальності, оскільки справа стосувалася іноземної громадянки. Допит і оформлення документів тривали п’ять виснажливих годин, і весь цей час я продовжував тримати маску шокованого чоловіка.

Капітан Саїд через перекладача детально розпитував мене про хронологію вечора. Я слово в слово повторив свою версію: романтична вечеря, бажання подивитися на зірки, темрява, раптовий крик, моя відчайдушна і безглузда спроба спуститися схилом наосліп. Перекладач ледь встигав перекладати мої слова, періодично хитаючи головою від співчуття.

Окремо поліцейські перевірили наші паспорти, штампи про в’їзд, страховку та ваучери готелю. Все було в ідеальному порядку. Одруження в Україні, статус молодят, які приїхали насолодитися першими тижнями шлюбу, лише підтверджували романтичний і трагічний характер події. У поліції не було жодної зачіпки чи мотиву підозрювати мене.

Поки ми сиділи в кабінеті, черговий офіцер заніс попередній рапорт від медичної бригади, яка оглядала тіло на місці. Як я і розраховував, лікарі зафіксували численні травми від падіння з висоти та явні посмертні пошкодження грудної клітини, завдані хижаками. Про якісь ножові поранення експертиза, на моє щастя, мовчала. Тож справу остаточно кваліфікували як нещасний випадок через необережність.

Коли всі протоколи англійською та арабською мовами були заповнені, капітан Саїд підсунув їх мені на підпис.

– Містере Валентине, підпишіть тут і тут, – тихо сказав він, протягуючи ручку. – Це формальність для закриття справи на нашому рівні та для передачі документів у консульство. Тіло вашої дружини зараз транспортують до моргу в Каїрі для підготовки медичного свідоцтва про смерть. Ви можете повертатися в готель. Очікуйте там, поки експерти закінчать усі паперові процедури.

Я тремтячою рукою поставив свої підписи на бланках. А коли підвівся, капітан особисто потис мені руку, висловлюючи співчуття від імені всієї туристичної поліції.

Мене посадили в поліцейську машину, яка мала відвезти мене назад до готелю. Сідаючи на заднє сидіння, я дивився на залитий сонцем Шарм-ель-Шейх і відчував, як усередині розгортається абсолютна, тріумфальна легкість. Тепер, коли офіційна частина була позаду, мені залишалося лише перечекати фінальну експертизу в готелі, забрати заховане в пустелі та повернутися в Україну, у своє колишнє холостяцьке життя.