14

Наступного вечора, поки я прораховував варіанти й шукав вихід із цієї абсурдної пастки, у двері тихенько постукали. На порозі стояла Галя. Її очі були червоними від сліз, а в руках вона стискала ту саму кофту, в яку куталася біля річки. Вона влетіла до хати, не чекаючи запрошення, і одразу припала до моїх грудей.

– Валику, благаю тебе, скажи, що це все неправда! – її голос зривався на крик. – Баба Марина таке розказала... Що ти їдеш, що ти продаєш хату! Скажи, що ти жартуєш! Я ж без тебе не можу, я не уявляю свого життя без твоїх теплих рук, без наших вечорів!

Я спробував м’яко відсторонити її, але вона вчепилася в мене мертвою хваткою, заглядаючи в обличчя з невимовним розпачем.

– Галю, заспокойся, – тихо промовив я, вмикаючи свій звичний розсудливий тон. – Гроші закінчилися. Тут немає роботи. Ти ж розумієш, що на одному коханні хату не утримаєш.

– Але ж тато! Я знаю, що тато пропонував тобі роботу! – вона гарячково закивала, ловлячи мої руки. – На фірмі Влада, там хороші гроші, Валику! Будь ласка, пристань на його пропозицію. Залишайся тут, зі мною. Ми збудуємо все, про що мріяли. Я благаю тебе…

Вона замовкла, важко дихаючи, і раптом її погляд змінився. Відчай поступився місцем якійсь божевільній рішучості. Галя зробила крок уперед, скинула з плечей кофту й почала гарячково розстібати ґудзики своєї сукні. Вона вирішила піти ва-банк, використовуючи єдину зброю, яка, на її думку, могла втримати чоловіка. Її руки тремтіли, але вона обхопила мою шию, притискаючись усім тілом і шепочучи губами мені в губи: “Не йди... я все для тебе зроблю, тільки не кидай мене”.

Утримання й стрес останніх днів зробили своє. Я піддався її спокусі. Цієї ночі вона віддавалася мені з якоюсь відчайдушною жадобою, ніби намагалася вкарбувати себе в моє тіло. І вперше за весь час вона начхала на батьківські заборони й залишилася в моїй хаті на всю ніч, заснувши під ранок на моєму плечі.

Розплата за цю необачність прийшла о сьомій ранку.

Важкий гуркіт у двері змусив нас обох підскочити на ліжку. Не встиг я накинути штани, як до вітальні влетіла тітка Люба. Побачивши Галю, яка замотувалася в простирадло, мати ледь не зомліла. Її природня м’якість кудись вмить випарувалася, поступившись місцем розлюченій сільській жінці.

– Господи милосердний! Галю! Ти що тут виробляєш?! – закричала тітка Люба, сплеснувши руками. – На всю ніч зникла, батько всю Бузівку обійшов! Неодружені, казна-що в ліжку робите, сором на все село! А ти, Валентине?! Хату продавати збираєшся, дівці голову задурив, зганьбив на старість років! Що люди скажуть?!

Я зиркнув у вікно крізь щілину у фіранці й подумки вилаявся: на вулиці біля паркану, вдаючи, що виганяє качок, уже активно крутилася баба Марина, витягуючи шию, щоб почути хоч слово. Сільські чутки розлетілися б за годину, а розлючений дядько Степан після цього міг просто пристрелити мене з тієї рушниці, що висіла у нього в гаражі. Мені потрібно було терміново щось робити.

Присоромлена й налякана Галя дивилася на мене знизу вгору з такою надією та благанням, що мені довелося миттєво змінити маску. Я зробив глибокий вдих, підійшов до тітки Люби і взяв її за руки, демонструючи повну покірність і серйозність.

– Тітко Любо, заспокойтеся, будь ласка. Не треба кричати, – спокійно і твердо сказав я. – Ви все не так зрозуміли. Я нікуди не тікаю. Я все обдумав за ніч. Я приймаю пропозицію дядька Степана, залишаюся в Бузівці й піду працювати на фірму. Я кохаю Галю і хочу бути з нею. Сьогодні ж увечері я прийду до вашої хати офіційно просити її руки у батька.

Ці слова подіяли як магія. Тітка Люба миттєво замовкла, її обличчя осяяла усмішка, а на очах забриніли сльози щастя.

– Ой, Валику… Справді? – прошепотіла вона, притискаючи хусточку до губ. – Ну слава Богу… А то я вже думала… Галюню, чуєш? Збирайся швидко, йдемо додому, треба ж до вечора підготуватися, пирогів напекти!

Галя світилася від щастя, швидко одягаючись і кидаючи на мене закохані погляди. Коли вони виходили через двір, баба Марина, яка все чула через відчинене вікно, уже радісно кивала їм через паркан, благословляючи майбутніх молодят.

Щойно хвіртка зачинилася, я з силою вдарив кулаком об одвірок. Оце вже наречений так наречений! І тягнув мене хтось за язика? Як зараз з такого викрутитися?! За кілька хвилин же все село знатиме за майбутнє весілля! Ну що, догрався, Валентине?! Тепер розрулюй те, що тут напартачив!

Я швидко переодягнувся, сів у рейсовий автобус і поїхав у Жашків. Мені потрібно було терміново виграти час. Євген зустрів мене здивованим поглядом.

– О, Валентине, привіт. А я якраз збирався тобі дзвонити, клієнти з Умані зацікавилися, – почав він, відкриваючи дипломат.

– Зачекай, Євгене, – сухо перебив я його, сідаючи на стілець. – З продажем трішки затягується. У мене різко змінилися плани, сімейні обставини. Поки що притримай об’єкт, не показуй нікому. Мені треба врегулювати кілька питань у селі.

– Ну, як знаєш, – здивовано знизав плечима ріелтор. – Але дивись, зараз сезон, потім покупців важче буде знайти.

– Я знаю. Я дам знати, коли буду готовий, – відрізав я, підвівся й вийшов на вулицю.

Крокуючи до Жашківської автостанції, я гарячково міркував. Пов’язувати своє життя з Галею, працювати на будові й гнити в Бузівці під наглядом баби Марини – це ніби одразу ж підписати собі вирок. А я не збирався цього робити. Мені потрібен був новий, кардинальний план, щоб виплутатися з цієї ситуації.