13

Не встигла старенька “дев’ятка” ріелтора зникнути в хмарі куряви на повороті, як хвіртка мого двору знову рипнула. На порозі стояла баба Марина. Її маленькі, прискіпливі очі буквально горіли від цікавості. Вона за кілометр чула запах свіжих новин і, звісно, не могла пропустити таку подію.

– Валику! А що це до тебе Жека з Жашкова приїжджав? – з порога мовила вона, навіть не привітавшись. – Я ж його добре знаю, він у нас у Бузівці не одну хату продав, і покійного кума Миколи обійстя теж він оформляв. Що це він тут винюхував? Ти що, хату збираєшся продавати?

Я подумки вилаяв стару пліткарку. Спочатку в мене майнула думка збрехати, сказати, що Євген – просто мій знайомий або оцінювач для страховки. Але потім я зрозумів, що в селі така брехня довго не проживе. Рано чи пізно приїдуть покупці, і приховувати очевидне стане безглуздо.

– Ну, збираюся, бабо Марино, – я важко зітхнув, майстерно вдаючи пригніченість. – А що мені залишається? Ремонт я зробив, гроші всі під нуль вигріб. А жити за що? Роботи в Бузівці немає, перспектив теж. Не можу ж я просто сидіти тут і чекати, поки з голоду помру. Самим повітрям ситий не будеш.

Стара аж застигла на місці, сплеснувши руками. 

– Ой, лишенько… Продавати? Та як же так, Валику? Ти ж таку красу відбудував! А як же Галя?! – вона підступила ближче, заглядаючи мені в обличчя з докором. – Дівка ж тобі в рота дивиться! Вона ж думає, що у вас все серйозно, що ти тут назавжди лишаєшся! Як вона це переживе, бідося, після такого горя з братом?

– Вона зрозуміє, бабо Марино, – відрізав я. – Їй зараз, чесно кажучи, і самій не до мене. У неї школа, діти, хор цей… У неї почалося своє нове життя, вона зараз там. А мені треба думати про своє.

Сусідка лише покрутила головою, щось сердито пробурмотіла під ніс і, навіть не дослухавши моїх виправдань, поспішила геть із двору. Як я дізнався вже трохи пізніше, баба Марина з усім своїм пенсіонерським запалом одразу ж побігла через усе село прямо до хати Галі. Вона виклала її батькам та самій дівчині все до найдрібніших подробиць, ще й, мабуть, прикрасила від себе для більшого драматизму.

Результат не змусив себе чекати. Того ж вечора, щойно звечоріло, у мої двері постукали. На порозі стояв дядько Степан. Батько Галі виглядав похмурим, його широкі плечі здавалися ще масивнішими в напівтемряві коридору, а в глибині очей залягла глибока туга за загиблим сином, яка тепер змішувалася з батьківським гнівом.

– Зайти можна? – глухо запитав він.

– Заходьте, дядьку Степане, – я відступив убік, внутрішньо готуючись до будь-якого розвитку подій.

Він пройшов до вітальні, але сідати не став. Стояв посеред кімнати, заклавши руки за спину, і довго мовчки роздивлявся мій свіжий ремонт.

– Сусідка твоя прибігала, – нарешті заговорив, перевівши на мене свій важкий погляд. – Розказувала, що ти ріелтора найняв. Хату продаєш і в місто тікаєш. Це правда, Валентине?

– Правда, – спокійно відповів я, тримаючи дистанцію. – Мені потрібні гроші, дядьку Степане. Жити в селі без заробітку я не можу.

– Ти глибоко ранив мою доньку, – Степан зробив крок уперед. – Галя після візиту баби Марини закрилася в кімнаті й плаче. Вона ж вірила тобі, а ти вирішив її кинути? Отак просто взяти й поїхати, навіть з нею не поговоривши?

Я мовчав, удаючи, що мені соромно підвести очі.

– Послухай мене, хлопче, – дядько Степан важко зітхнув, і його тон несподівано пом’якшав. – Якщо вся справа справді тільки в роботі й грошах, я можу тобі допомогти. Руки в тебе, я бачу, ростуть із того місця, хату до ладу довів сам. На колишній роботі Влада, у будівельній фірмі в Жашкові, зараз якраз шукають тямущих людей. Керівництво Влада поважало, і якщо я за тебе замолвлю слівце, тебе візьмуть без питань. Одразу на нормальну зарплату. Будеш при ділі, гроші будуть. Залишайся, Валентине. Не губи мою дівку, їй і так дісталося.

Ця пропозиція була останньою краплею. Мене воротило від цієї сільської солідарності місцевих жителів та їхнього настирливого бажання прив’язати мене до своєї Бузівки. Працювати на будові, де я кілька місяців тому скинув його сина з третього поверху? Який абсурд!

– Дякую за турботу, дядьку Степане… Це дуже благородно з Вашого боку, – я підняв на нього погляд. – Та мені треба подумати. Все це так несподівано. Дайте мені трохи часу, щоб все зважити.

– Подумай, Валю. Добре подумай, – Степан поклав свою важку руку мені на плече, злегка стиснув його і попрямував до виходу. – Надіюся, ти приймеш правильне рішення. Для всіх нас.

Він пішов, залишивши мене наодинці з моїми думками. Я зачинив двері й зробив глибокий видих. Ще одна проблема! І все через цю язикату сусідку! А бодай її, от тріпло! Треба було їй допомогти на той світ піти до того, як хату продаватиму. То нікому було б тут і рознюхувати що до чого. А зараз що вже поробиш? Потрібен новий план! Та який? 

Часу на роздуми залишалося все менше і гаяти його було б справжнім самогубством.