12

Похорони Владислава зібрали ледь не всю Бузівку. Сільський цвинтар потопав у траурних вінках, а над свіжою могилою стояв суцільний стогін. Галю я ледь упізнав. Бліда, з темними колами під очима, вона здавалася прозорою у своїй чорній хустці. За ці кілька днів вона схудла так, що ключиці гостро випирали з-під сукні. Я весь час був поруч. Тримав її за лікоть, коли її ноги підкошувалися, подавав воду тітці Любі й мовчки витримував важкий погляд дядька Степана. Галя лише безпорадно стискала мою долоню і була вдячна за підтримку.

Однак, після похорону між нами виросла стіна. Їй було не до побачень, не до таємних заручин і вже тим паче не до інтиму. Родина Галі закрилася у своєму горі, і я з полегшенням повернувся до своєї звичної ролі стороннього спостерігача.

Літо пролетіло непомітно. Гарячі червневі дні змінилися на не менш теплі липневі й серпневі, а там підкрався й вересень. Перший шкільний дзвінок повернув Бузівку до життя. Галя нарешті вийшла на свою омріяну роботу, перетворившись для всього села на Галину Степанівну – вчительку початкових класів. У щоденній турботі про першачків, у перевірці зошитів та написанні планів вона намагалася заглушити тугу за братом. На мене в неї майже не залишалося часу, чому я, щиро кажучи, лише радів. Мій мисливський трофей уже був завойований, і її присутність починала мене обтяжувати. Одержима роботою, вона більше не згадувала про весілля чи будівництво власної хати.

На наших рідкісних вечірніх побаченнях біля річки Галя тепер говорила тільки про одне.

– Валику, ти уявляєш, вони такі кумедні! – захоплено розповідала вона, кутаючись у теплу кофту й дивлячись на воду. – Сашко весь урок крутиться, Марійка губить олівці... Але коли я починаю їм читати казку, вони замовкають і дивляться на мене такими великими оченятами. Я в них просто розчиняюся. Тільки так і забуваю про... про Влада.

– Я радий, що робота допомагає тобі, Галю, – м’яко відповів я, розглядаючи її профіль. – Ти ж так довго на це чекала.

– Так, але роботи стільки! – вона дивилася на не мене, а на плесо води, ніби я був лише доповненням цієї декорації. – Я сьогодні з нашою директоркою розмовляла про дитячий хор. Пам’ятаєш, я тобі казала? Вона спочатку сумнівалася, мовляв, немає фінансування на ставку керівника гуртка. Але я сказала, що вестиму його безкоштовно, після уроків! Наталія Вікторівна так здивувалася. Каже: “Галино Степанівно, у Вас така самовіддача, зараз це рідкість”. Обіцяла виділити актову залу по вівторках і четвергах. Ми вже наступного тижня почнемо перші прослуховування!

– Безкоштовно? Благородно з твого боку, – посміхнувся я, майстерно приховуючи нудьгу.

– Бо вони – моє спасіння, Валику, – вона довірливо притислася до мого плеча. – Наталія Вікторівна навіть натякнула, що якщо в нас усе вийде і ми покажемо хороший виступ на районному огляді в Жашкові, то відділ освіти з нового року затвердить нам офіційний гурток. Я вже й репертуар підбираю – хочу почати з наших, українських народних пісень, але в сучасній обробці…

Поки моя “Галина Степанівна” будувала плани на світле педагогічне майбутнє, я вже активно готував свій від’їзд. Робити мені тут було нічого. Ремонт хати завершив ще влітку, а залишатися тут на зиму я не збирався. Галя мене вже мало приваблювала, тож навіть поповнювати свою колекцію її серцем бажання у мене не виникало. Та й навряд мені б це вдалося. В Бузівці усі одне одного знають, ніщо від людського ока не сховаєш, а тим паче зникнення “першої вчительки на селі”. Тож я вирішив просто продати хату, повернутися в Черкаси та почати своє життя з нової сторінки. Потрібна була стабільна робота, адже грошей залишилося дуже мало.

Тож діяти потрібно було зараз. Не відкладаючи кота у довгий ящик, я почав переглядати оголошення у місцевій газеті і знайшов ріелтора з Жашкова.

Євген – жвавий чоловік років сорока в дещо потертому костюмі та з дипломатом у руках – приїхав до моєї хати на своїй старенькій “дев’ятці”. Він діловито обійшов подвір’я, оцінив новий дах, свіжу штукатурку й зайшов усередину.

– Ну що, Валентине, мушу визнати, роботу ти проробив колосальну, – мовив Євген, задоволено потираючи руки. – Мені колеги казали, що тут пустка була, а ти цукерочку зробив. Новий дах, рівні стіни, санвузол у хаті – для села це взагалі люкс-варіант.

– Я на матеріалах не економив, робив як для себе, – я прихилився до одвірка, тримаючи руки в кишенях. – За скільки реально її зараз виставити? Мені потрібен швидкий продаж, без затягування на роки.

– Дивись, – ріелтор відкрив свій записник і щось прикинув олівцем. – Місце тут хороше – околиця, ставок поруч, лісосмуга. Для дачників із Києва або Умані – просто райський куточок. Тиша, ізоляція. Зараз якраз попит на такі об’єкти є. Думаю, виставимо за хорошою ціною. Я зроблю пару фотографій і запропоную двом клієнтам, які шукали саме такий усамітнений варіант під вихідні.

– Як швидко вони зможуть приїхати на огляд? – примружився я.

– Та хоч на цьому тижні, – запевнив Євген, закриваючи дипломат. – Люди грошовиті, якщо хата сподобається – а вона їм сподобається, бо ремонт свіжий – завдаток дадуть одразу. Оформлення документів я беру на себе, у мене в Жашкові свій нотаріус, усе зробимо за один день. Головне, щоб у тебе з документами на спадщину все чисто було.

– З документами все ідеально, – холодно посміхнувся я, прощаючись із ріелтором на ганку.