11

Тиждень – це забагато часу, якщо витрачати його на очікування, і катастрофічно мало, якщо потрібно підготувати ідеальне вбивство. Ультиматум Влада виявився останнім цвяхом у його ж майбутній труні. Я розумів, що його рано чи пізно потрібно було прибрати. В моєму випадку рано, щоб не було пізно. І прибрати треба було так, щоб ні в міліції, ні у його родини, і тим паче Галі, не виникло навіть тіні підозри в мій бік.

Я знав, що Влад вже понад рік керував будівництвом триповерхового будинку якогось місцевого чиновника неподалік від Жашкова. Об’єкт був на стадії встановлення вікон та внутрішнього оздоблення.

Наступні два дні я витратив на вивчення його розкладу. Влад, як сумлінний виконроб, приїжджав на будівництво раніше за всіх, десь о сьомій ранку, щоб зробити обхід і розписати завдання для бригади. У цей час більшість робітників тільки допивали каву біля кіоску неподалік і сходилися лише до восьмої.

Третього дня я прокинувся о п’ятій, одягнув непомітний старий робочий одяг, куплений на барахолці, і на старій “Україні”, купленій ще навесні у сусідки, манівцями через лісосмугу та поля, дістався околиці Жашкова. Велосипед я сховав у густих кущах за сто метрів від будівельного майданчика. На мені були тонкі гумові рукавички, поверх яких я, про всяк випадок, натягнув звичайні будівельні.

Прослизнути через дірку в паркані не склало труднощів. О 6:45 я вже заліг у затінку недобудованих цегляних стін на третьому поверсі, якраз неподалік від найбільшого, панорамного віконного прорізу. Підлога тут була завалена будівельним сміттям, уламками цегли та заляпана застиглим цементним розчином.

Рівно о 7:05 знизу донеслися кроки. Влад піднімався сходами, щось мугикаючи собі під ніс і тримаючи в руках теку з кресленнями. Він вийшов на третій поверх, окинув поглядом простір і попрямував прямо до незаскленого вікна. Мабуть, хотів оцінити готовність фасадних риштувань, що стояли зовні.

Я чекав, затамувавши подих. Коли він підійшов до самого краю, майже впритул до прірви, я різко й безшумно виринув із-за стіни. Влад встиг лише боковим зором помітити рух. Він почав розвертатися, його очі розширилися від дикого подиву, коли він впізнав мене, але часу на реакцію в нього не було. Розрахунок був суто механічним. Замість банального поштовху, який міг залишити синці чи сліди боротьби на його одязі, я діяв витонченіше. Під його ногами лежала гладка, заляпана застиглим розчином арматура, яку я помітив заздалегідь. Своїм важким робочим черевиком я з силою штовхнув цю залізяку прямо йому під опорну ногу, одночасно зробивши різкий випад корпусом у його бік, імітуючи випадкове зіткнення.

Його нога поїхала на круглому пруті. Влад втратив рівновагу, махнув руками, випускаючи течку з паперами, які білими птахами розлетілися навколо. Він спробував ухопитися за край цегляної кладки, але я перехопив його зап’ястя крізь цупку тканину рукавиці й не дозволив зачепитися, натомість надавши його тілу додаткового імпульсу вперед і вниз.

Все зайняло не більше трьох секунд. Безглуздий, короткий крик розірвав ранкову тишу, а потім пролунав глухий, важкий удар об бетонні плити та залізні балки двома поверхами нижче.

Я зазирнув у проріз. Влад лежав на спині, його тіло неприродно вигнулося, а навколо голови вже швидко розтікалася темна калюжа. Я був впевнений в тому, що він віддав Богові душу.

Залишалися лише деталі. Я швидко підняв з підлоги ту саму “злощасну” арматурину, про всяк випадок протер її і поклав так, щоб вона лежала прямо біля краю прорізу. Все мало виглядати так, ніби Влад перечепився через неї сам. Його теку та розкидані креслення я залишив недоторканими, вітер уже відносив їх до краю перекриття. 

Оглянувши себе й переконавшись, що на мені немає жодної цятки крові чи пилу, я спокійно спустився пожежними сходами з протилежного боку будівлі. За хвилину я вже крутив педалі назад, до своєї Бузівки.

Коли за годину в селі завила сирена міліцейського уазика, я спокійно сидів на своєму ганку, пив гарячий чай та читав газету. Сарафанне радіо спрацювало бездоганно. Вже за пів години до мене прибігла сусідка. Вона була бліда, хустка збилася набік, а в очах стояв справжній жах.

– Ой, Валику! Лишенько яке! Ти чув? – вона задихалася, спираючись на мою хвіртку й притискаючи руку до серця.

– Що таке, бабо Марино? Вам зле? – я підійшов до неї, миттєво одягнувши маску занепокоєння. 

– Влад… Степанів син, прораб наш… Галічкин брат… – стара сплеснула руками й залилася слізьми. – Вбився на смерть у Жашкові на забудові! Кажуть, з третього поверху полетів прямо на бетон. Нещасна випадковість, перечепився чи голова закрутилася… Навіть до лікарні не довезли, на місці дух спустив!

– Боже мій… Як? На смерть? – я схопився за голову, майстерно зображаючи глибокий шок. – Та ми ж тільки на травневих разом шашлик смажили! Він же здоровий, міцний хлопець був, у будматеріалах мені допомагав розібратися… Як же так?

– Ой, синочку, отак воно в житті буває – за секунду людини не стає, – заголосила баба Марина, витираючи сльози краєм хустки. – Там же на тій забудові вікна незасклені, розгардіяш повний, залізяччя всяке під ногами… Міліція вже приїхала, кажуть – техніки безпеки не дотримався, сам винен. Оступився, бідненький. Кашкета там того, чи як його, шолома не надягнув! А в нього ж дружина, діточок двоє малих… А Степан з Любою! Вони ж розум втратять від горя!

– Жах якийсь… Не віриться навіть, – я важко зітхнув, опустивши погляд, а потім, ніби згадав щось, крикнув: – А Галя? Галя як?