8

У суботу о першій годині дня я вже стояв біля високих металевих воріт двоповерхового будинку Галіної родини. З подвір'я доносилося гавкання собаки та апетитний запах маринованого м'яса. Я поправив комір чистої сорочки,  переконався, що обгортки двох букетів троянд, принесених для своєї дівчини та її матері, не зім’ялися, а потім глибоко вдихнув і натис на кнопку дзвінка.

На мій приємний подив, я був єдиним запрошеним гостем. А отже спілкуватися з іншими родичами, окрім батьків та брата Галини, не доведеться. Це вже значно полегшувало для мене ситуацію. 

Батько Галі, дядько Степан, виявився точною, хіба що сивішою, копією Владислава: такий же кремезний, широкоплечий, із мозолистими руками та важким, оцінюючим поглядом чоловіка, який звик усе тримати під контролем. Доньку він явно оберігав як зіницю ока. 

Поруч стояла мати, тітка Люба, повна його протилежність. Худорлява, з м'якими рисами обличчя та теплими, трохи замріяними очима. Як я дізнався пізніше, вона була жінкою творчою: у вільний час малювала пейзажі та навіть писала вірші для Жашківської газети. Валентин їй заочно подобався. Галя вже встигла проторохтіти їй всі вуха про те, який я вихований, начитаний і як про неї піклуюся.

– О, а ось і наш гість! – першою сплеснула руками тітка Люба, щиро посміхаючись. – Любов! – відрекомендувалася і подала руку для привітання. 

– Валентин, – зробив я крок на зустріч та галантно поцілував руку. Вона одразу з зашарілася. – А це Вам і Галі! – я протягнув обом по букету. 

– Як приємно, – в один голос пролепетали мама з донькою, беручи до рук квіти. – Ти проходь, не соромся! – це вже тітка Люба.

Тим часом до мене підійшов дядько Степан. Його міцна долоня стиснула мою руку так, наче він перевіряв мене на міцність. 

– Здоров, Валентине. Ну, проходь, подивимося, що за козак у нас на околиці оселився. У Галі тільки й мови, що про тебе. 

– Тату! – донька миттєво спалахнула рум'янцем, ховаючи збентежений погляд. Вона виглядала чарівно у своїй легкій зеленій сукні.

– А що “тату”? – добродушно посміхнулася тітка Люба, погладивши доньку по плечу. – Валентине, ти не зважай на нашого батька, він у нас лише на вигляд грізний. Я так рада, що заглянув в гості. Галя про тебе тільки хороше розповідає. 

– Ваша донька – дивовижна дівчина, – казав я цілком щиро. 

Невдовзі жіноча половина родини пішла на кухню дорізати салати, а ми з дядьком Степаном та Владом перемістилися до великого цегляного мангала в кутку двору. Чоловіки взялися за смаження шашликів, і розмова швидко перейшла на серйозніші рейки. Дядько Степан впевнено перевертав шампури, з-під яких капав соковитий жир, пускаючи густий дим.

– Ну, розповідай, Валю, – почав батько, примруживши очі від диму. – Хату ти підлатав, Влад казав, непогано вийшло. А далі що? Які плани на життя взагалі? Думаєш продавати дідівську спадщину і назад у столицю, чи тут залишатимешся, пускатимеш коріння, обживатимешся?

Я передбачав це питання, тому не забарився з відповіддю.

– Знаєте, дядьку Степане, важко зараз загадувати, – спокійно відповів я, спостерігаючи за вогнем. – Мені в Бузівці дуже подобається, тут дивовижна тиша, якої мені так бракувало в Києві. Та й в Черкасах такої немає. Поки що хочу довести ремонт до ідеалу. А там життя покаже. Спішити мені нікуди, хочеться спочатку міцно стати на ноги.

Влад, який стояв поруч із пляшкою пива, уважно подивився на мене: 

– Воно-то так, але ти ж розумієш, що в селі просто так сидіти не вийде. Роботи тут мало. Та й про майбутнє треба думати. Особливо, якщо ти з нашою Галею вечори коротаєш. Батько правильно питає: ти на неї які плани маєш?

Дядько Степан суворо кивнув, підтримуючи сина. Погляд обох чоловіків застиг на мені.

– Галя – неймовірна дівчина, – повторив я вже завчену фразу. – Вона настільки добра, чиста і світла, що поруч із нею я й сам відпочиваю душею. Мені дуже цінні наші стосунки. Але, як я вже казав, я не хочу поспішати й кидатися голосними обіцянками, щоб нікого не підвести. Все має розвиватися органічно.

Старий Степан хмикнув, ніби така розважливість міського хлопця йому навіть сподобалася, хоча повної відповіді він так і не отримав.

За якийсь час усі сіли за великий стіл в альтанці. Шашлик вдався на славу, домашнє вино виявилося досить непоганим, а розмова текла невимушено. Тітка Люба розпитувала про Черкаси, Київ, а потім, підхоплена романтичним настроєм, раптом перевела погляд на нас із Галею.

– Ох, дивлюся я на вас – і серце радіє, – м'яко промовила мати. – Такі ви гарні обоє. Валентине, а от скажи, ти вже думав про якісь серйозні кроки щодо нашої донечки? Осінь же скоро, вона в школу піде працювати. Може, пора вже й про весілля подумати, хату велику будувати, як Галя мріє?

Дівчина від цих слів мало не поперхнулася вином. – Мамо! Ну що ти таке кажеш! – замахала вона руками, червоніючи до кінчиків вух від сорому. – Ми ж просто... ми ще так мало часу разом!

– Ну чому ж мало, – я засміявся, майстерно переводячи все в жарт. – Тітко Любо, ви не квапте події, а то Галя зараз від мене втече і більше на побачення не вийде. Дайте мені хоча б паркан дофарбувати, щоб було куди молоду дружину привезти!

Всі за столом дружно засміялися. Окрім Влада. Брат сидів навпроти й пильно спостерігав за моєю мімікою. Я відчував, що моя манера віджартовуватися, не даючи жодної прямої відповіді, здалася йому вкрай підозрілою. Однак, на пряму конфронтацію зі мною він йти не ризикував, адже не мав жодних доказів. А тому поки відмовчувався, і мене це цілком влаштовувало. Принаймні поки що…