7

Травневе сонце вже по-справжньому припікало, коли на моєму подвір’ї знову з’явився Владислав. Я якраз закінчував покривати свіжим лаком нові дошки на ганку. Прораб пройшов через хвіртку, тримаючи руки в кишенях робочих штанів, і звично-прискіпливим поглядом окинув фасад хати.

– Здоров був, господарю, – басовито мовив він, підходячи ближче і подав руку для привітання. 

– Привіт, Владе! – відповів я, і поставивши банку з лаком на землю, теж подав йому руку.

– Дивлюся, часу даремно не гаяв, – продовжував той. – Дах, бачу, перекрив-таки. Шифер рівно лежить, молодець, підрізав правильно.

– Старався, твої поради згодилися.

– Ну, за дах хвалю, – Влад підійшов до кута хати, примружився і провів пальцем по свіжій штукатурці біля вікна. – А от тут, Валю, ти схалтурив. Сітку треба було кидати під розчин, кажу ж тобі. Воно-то тримається, але за пару років тріщинами піде від сирості. І кути вирівняв не ідеально, око ріже. Ну, та для першого разу зійде, жити можна.

Він відійшов на кілька кроків, витягнув із кишені пачку цигарок, закурив і глибоко затягнувся.

– Ладно, ремонт то таке, – Влад примружив очі від диму й поглянув на мене впритул. – Я до тебе по іншій справі. Про Галю поговорити треба. Люди в селі бачили, як ви вечорами біля річки гуляєте. І з хору ти її зустрічаєш. Каже – зустрічаєтесь.

Я лише мовчки кивнув в знак згоди, чекаючи кінця цієї промови.

– А пам’ятаєш, що ти мені взимку тут, на цьому самому місці, розказував? – голос Влада став тихішим. – “Я не для романів приїхав, я її поважаю, ображати не збираюся”. А сам уже під вербами з нею обіймаєшся. Галя ходить сама не своя, світиться вся, як копійка нова. Що це за ігри, Валентине?

Я зітхнув, опустив голову, вдаючи щире збентеження, а потім подивився на нього з максимальною м’якістю та відвертістю, на яку був здатний.

– Владе, я пам’ятаю кожне своє слово, – тихо й переконливо заговорив я. – І повір, я не збирався цього робити. Я їхав сюди з порожнечею в душі, хотів просто побути сам, закритися від усього світу. Але Галя… вона дивовижна. Вона настільки чиста, світла, зовсім не така, як міські дівчата, до яких я звик. Я сам не помітив, як це вийшло. Мене просто потягнуло до неї. І я кажу тобі абсолютно серйозно: я ставлюся до твоєї сестри з величезною повагою і ніжністю. Я не збираюся нею бавитися.

Влад довго мовчав, розглядаючи мене крізь пелену цигаркового диму. Він явно намагався підловити мене на брехні, і його чуття підказувало йому, що міський заїжджий хлопець не може бути таким ідеальним. Він сумнівався в моїй щирості, я бачив це по його напружених плечах, але я поки не давав йому приводу для відкритого конфлікту.

– Ладно… – нарешті виплюнув Влад, кинувши недопалок на землю і розтерши його носком чобота. – Зробимо вигляд, що я тобі повірив. Але май на увазі, Валю: я за тобою спостерігатиму. Один невірний рух, одна її сльоза – і я за себе не ручаюся!

Він поправив куртку і вже м’якше, хоч і дещо сухо, додав:

– Коротше, у нас тут травневі свята на носі. Батько сказав покликати тебе до нас на подвір’я. Будемо шашлики смажити, родина вся збереться, відпочинемо. Мати пирогів напече. Галя теж просила, щоб я тебе обов’язково запросив. Прийдеш?

Всередині мене все пересмикнулося від огиди. Сільські сімейні застілля, розмови ні про що, купа дітей і пильні погляди старшого покоління – це було останнім, на що я хотів витрачати свій час. Але відмова зараз виглядала б підозріло і зруйнувала б ту довіру, яку я так наполегливо вибудовував із Галею.

– Ну… навіть не знаю, Владе, роботи ще багато, – я вдав, що вагаюся, а потім через силу посміхнувся. – Але раз сама Галя просила, і батьки запрошують, хто я такий, щоб відмовлятися. Дякую за запрошення.

– От і домовилися. На першу годину дня в суботу чекаємо, не запізнюйся, – кивнув Влад і, більше не кажучи ні слова, розвернувся і пішов до виходу з двору.