6

Березень приніс у Бузівку перше тепло. Сніг стрімко почав сходити, залишаючи по собі струмочки, які швидко підсихали під яскравим весняним сонцем. Дні помітно подовшали, ремонтні роботи в хаті вже не так виснажували, як узимку і в мене з’явилося значно більше вільного часу для Галини. Я ставав все більше одержимим нею, тож вивчив її графік до найменших дрібниць. Так я дізнався, що щосуботи по обіді вона ходить до місцевої церкви співати у хорі. У ці дні я навмисно крутився неподалік і прогулювався біля церковної огорожі, чекаючи, поки над селом стихне короткий передзвін і з дверей вийде вона. І щоразу мій план спрацьовував. Я “випадково” опинявся поруч, щоб провести її додому.

Наші прогулянки стали традицією. Ми все частіше звертали з галасливих сільських вулиць на тиху стежку, яка вела до річки Гірський Тікич, де береги вже почали вкриватися першою ніжною зеленню.

Під час однієї з таких прогулянок Галя, натхненна весняною свіжістю, захоплено ділилася зі мною своїми думками: 

– Знаєш, Валентине, я вже стільки всього напланувала для свого майбутнього класу! Наша школа не нова, але якщо трішки прикрасити клас та зробити куточок живої природи – діткам буде значно цікавіше ходити на уроки. Я хочу вчити їх нестандартно, граючись. Вони ж такі маленькі, їм важко просто сидіти сорок хвилин. Я вже й над наочністю працюю вечорами.

– Ти мислиш як прогресивний педагог, Галю, – посміхався я, підкидаючи в руці камінець і кидаючи його у воду. – Думаю, директорка буде в захваті від твоїх ідей.

– Ой, це ще не все! – її очі завжди сяяли при згадці про дітей. – Моя найбільша мрія – відкрити при школі дитячий хор. У нас у селі стільки талановитих діточок, але ніхто з ними не займається. Музика ж лікує душу, відкриває серце. Я б навчала їх правильному диханню, вокалу, ми б їздили на конкурси в Жашків, Умань, а може й у столицю!

– У тебе неймовірний голос, Галю. Я чув, як ти співаєш у церкві, – я підійшов ближче, заглядаючи в її зелені очі, від чого вона миттєво зніяковіла. – Твій хор став би гордістю всієї Бузівки.

– Правда? Ти так думаєш? – вона з надією подивилася на мене. – Бо батько каже, що це все дитячі забавки. А я вірю... І хату свою хочу тут збудувати, коли заміж вийду. Неподалік від батьків, он там, на пагорбі біля саду. Щоб велика була, світла. І щоб родина в мене була хороша... і трійко діток. Два хлопчики й маленька дівчинка.

– Це прекрасна мрія, Галю, – я лагідно взяв її за плечі, заглядаючи в саму душу. – І вона обов’язково здійсниться. Ти заслуговуєш на найкраще. Велика хата, дитячий сміх... Я повністю тебе підтримую. Якби всі люди мали такі чисті мрії, світ був би іншим.

Я бездоганно підігрував кожному її слову. На кожну нашу зустріч я приносив їй солодкі подарунки – купував у її ж сільмазі, коли працювала інша змінниця, її улюблені шоколадки чи запашне печиво, і з посмішкою віддавав Галі біля річки. Вона приймала їх із такою дитячою радістю, що мені ставало аж смішно.

А на початку квітня, коли в лісосмузі зійшли проліски, я підготував для неї дещо особливе. Зібравши маленький, акуратний букетик білосніжних квітів, я сховав його за спиною.

Ми зустрілися на нашому звичному місці біля ставка. Коли Галя підійшла, я мовчки простягнув їй квіти.

– Ой, підсніжники! – прошепотіла вона, притискаючи букет до обличчя та вдихаючи його ледь відчутний аромат. – Яка краса... Дякую тобі, Валентине.

Замість відповіді я мовчки взяв її за теплу, м’яку долоню. Вона не забрала руки, лише міцніше стиснула мої пальці. Я повільно повів її вглиб лісосмуги, подалі від людських очей, туди, де над самою водою схилилася стара, розлога верба.

Я зупинився і повернув її до себе. Букетик підсніжників опинився затиснутим між нашими тілами. Я обережно підняв її підборіддя пальцями. Галя затамувала подих, її вії тремтіли, а на щоках палав гарячий рум’янець.

– Ти дивовижна, Галю, – тихо прошепотів я і повільно торкнувся своїми губами її губ.

Це був наш перший поцілунок. Я дуже довго чекав на нього. Не хотів сполохати завчасно. Бо такі дівчата, як вона, потребували часу та додаткових зусиль. 

Галя не відсахнулася. А натомість відповіла мені з такою палкою, чистою взаємністю, на яку здатна лише дівчина, що закохалася вперше у своєму житті. Її руки несміливо лягли мені на плечі, а підсніжники розсипалися під нашими ногами. Тримаючи її в обіймах під вербою, я відчував, як під тонкою сірою курточкою шалено б’ється її маленьке серце. Моє серце…