5

Наступні тижні перетворилися на суцільний вир фізичної праці. Я скористався порадами Влада, зателефонував на базу під Уманню і замовив усе необхідне. Коли машина вивантажила біля мого двору шифер, цемент та дошки, я засукав рукава й узявся до справи. Мені подобалося це відчуття: монотонна робота руками допомагала структурувати думки. Я самостійно збивав стару штукатурку в кімнатах, вдихаючи запах свіжого вапна й дерева. Моє тіло звикало до втоми, а розум насолоджувався тишею.

Проте в цій рутині була одна незмінна й приємна деталь. Ледь не щодня я заходив у магазин до Галі. Купував то свіжий буханець хліба, то чай, то якусь дрібницю для господарства. Наші розмови з кожним разом ставали дедалі тривалішими й невимушенішими. Між ділом я дізнався про неї майже все: Галя жила на іншій половині Бузівки, у великій, сучасній двоповерховій хаті разом із батьками та братом Владом, який уже встиг обзавестися дружиною та двома жвавими дітлахами. Раніше моїми “об’єктами бажань” ставали сироти чи дівчата з неповних сімей. Тут же ситуація була діаметрально протилежною. І в разі чого, за Галю було кому заступитися. Тож діяти потрібно було обережно.

Час же минав швидко. До березня вже все село знало мене в обличчя. Чоловіки при зустрічі тисли руку, жінки мило посміхалися, а баба Марина через паркан щоранку питала, як просувається ремонт. Я став своїм. Ідеальним, працьовитим сусідом, який не викликав жодних підозр. Та й Галя все більше до мене звикала. Хоча ще й досі під час наших коротких діалогів біля прилавка незмінно шарілася, коли я занадто пильно дивився їй в очі або випадково торкався її руки, забираючи решту.

Одного березневого вечора, коли сонце вже сіло за лісосмугу, а над ставком піднявся легкий сизий туман, я навмисно затримався біля сільмагу. Почувши, як у замку повернувся ключ, я вийшов з-за рогу і підійшов впритул до моєї юної продавчині.

– Привіт, Галю, – тихо промовив я, дивлячись, як вона здригнулася від несподіванки.

– Ой, Валентине! Налякав, – вона притиснула долоню до грудей, але тут же полегшено й щиро посміхнулася. – А ти чого так пізно? Магазин уже зачинений.

– Я знаю. Я чекав на тебе, – я зробив крок ближче. – Вечір такий гарний, а тобі йти через усе село. Дозволиш провести?

Вона знову спалахнула рум’янцем, кивнула і тихенько відповіла:

– Дозволю. Тут справді темно, коли ліхтарі не горять.

Ми пішли вздовж розмитої весняної дороги. Спочатку розмова йшла про мій ремонт, але поступово я перевів тему на неї. Мені хотілося розкрити цю дівчину, зрозуміти, чим дихає моя нова потенційна “муза”.

– Галю, мені от цікаво, – почав я, тримаючи руки в кишенях куртки. – Ти така молода, гарна. Невже тебе зовсім не тягне у велике місто? Нічне життя, весела метушня, перспективи… Що тебе тримає тут, у цій глушині?

Вона замислилася, дивлячись на свої чобітки.

– Знаєш, Валентине, а я пробувала, – тихо заговорила вона, і в її голосі почулася дивовижна для її віку зрілість. – Я ж навчалася в Умані, закінчила УДПУ імені Тичини. Маю диплом вчительки молодших класів. П’ять років жила в гуртожитку, бачила те міське життя. Але… не моє це. 

– Ну, Умань – це не столиця…

– Тим паче! Навіть там всі кудись поспішають, всі якісь чужі. А тут – мій дім. Я люблю цю землю, обожнюю прокидатися на світанку, коли тільки-но починають співати півні, вітатися зі своїми простими і щиросердими односельцями, дихати чистим повітрям на повні груди. Я хочу вчити наших, сільських дітей. Вони тут інші – чистіші, чи що…

– То ти в нас дипломований педагог, – я щиро здивувався, і цей інтерес навіть не довелося грати. – І чому ж ти тоді в магазині працюєш, а не сієш розумне й вічне в школі?

– Ой, та це тимчасово, – Галя махнула рукою і засміялася. – Наша місцева вчителька, Олена Василівна, яка зараз веде четвертий клас, уже старенька, збирається на пенсію. Але вона пообіцяла директору, що довчить своїх діток до літа і випустить. Тому її місце звільниться лише восени, з нового навчального року. Мене вже там чекають, документи погодили. А поки, щоб у батьків на шиї не висіти, підробляю у сільмазі.

– Знаєш, це насправді викликає повагу, – я зупинився, змушуючи її теж повернутися до мене. Вечірні сутінки робили її обличчя ще ніжнішим. – Зараз рідко зустрінеш дівчину, яка так чітко знає, чого хоче від життя, і не женеться за фальшивим блиском міських вітрин. Твоїм майбутнім учням дуже пощастить із такою вчителькою, Галю.

Вона подивилася на мене знизу вгору, і в її очах, здавалося, відбилися всі зорі березневого неба.

– Дякую, Валентине… Мені дуже приємно, що ти мене розумієш. Влад от завжди каже, що я дурна, раз втрачаю шанс переїхати в місто.

– Влад просто по-своєму тебе береже, – м’яко зауважив я, роблячи ледь помітний крок уперед, так, що між нами залишилося всього кілька сантиметрів. – Але він не правий. Твоя простота і щирість – це твоя найбільша сила. Не губи її.

Галя судорожно зітхнула, заворожена моїм голосом і близькістю. Вона була абсолютно відкритою переді мною, як прочитана книга, і навіть не здогадувалася, що кожне її слово лише міцніше затягувало невидимий зашморг навколо її долі. Я не став нахабніти і не поцілував її того вечора. Натомість провів до самого повороту на її вулицю, де вже виднілися вікна батьківського дому. Прощаючись, ми знову обмінялися довгим поглядом, і я пішов до своєї хати, прекрасно розуміючи, що моя “рибка” вже на гачку.