3

Автобус зупинився в самому центрі Бузівки. Село зустріло мене особливим, притаманним лише українській глибинці затишком особливим спокоєм. Навколо панувала тиша, яка після столичного галасу здавалася майже дивною. Чистий сліпучо-білий сніг лежав акуратними кучугурами вздовж парканів, а з димарів хат у ясне лютневе небо рівними стовпами піднімався сизий дим. 

Я взяв наплічник і повільно пішов центральною вулицею. На мій подив, майже кожен, хто траплявся дорогою – чи то старий дід у кожусі, чи то жіночка з відрами – обов’язково кивав мені й казав: «Добридень». Я нікого з них не пам’ятав, адже бував тут лише малим хлопчиком, але сільська звичка вітатися з кожним зустрічним викликала в мені забуті відчуття.

Бабусина хата стояла на самій околиці Бузівки, у дещо ізольованому місці, якраз неподалік від замерзлого ставка та густої лісосмуги. Що ближче я підходив, то чіткіше бачив, що тут давно не було господаря. Старий дерев’яний паркан похилився, стежка до ганку повністю заросла бур’янами, які тепер стирчали з-під снігу сухими рудими спицями, а вікна дивилися на світ темними, неживими очима.

Перш ніж зайти у двір, я повернув до сусідньої хати, де жила баба Марина. Стара зустріла мене на порозі й, дізнавшись, хто я такий, одразу винесла ключі. Щоправда, просто так відпустити мене вона не могла. Хвилин п’ятнадцять мені довелося вислуховувати її розпитування про маму, про “непутящого” батька, а заодно й порцію свіжих сільських пліток про те, хто на кому “жонився” і в кого здохла корова. Я ввічливо кивав, рахуючи секунди, і нарешті, зіславшись на страшну втому після довгої дороги, забрав ключ і поспішив до себе.

Інтер’єр хати зараз нагадував знімальний майданчик будь-якого бюджетного фільму жахів. На кожній поверхні лежав товстий, майже сантиметровий шар пилу, на стелі гирляндами висіла павутина, а повітря було настільки крижаним, що з рота йшла густа пара. Зрозуміло було одне: якщо я не затоплю піч, то просто замерзну тут ще до сходу сонця. 

Довелося знову переступати через власну гордість і йти до баби Марини. Цього разу просити дров на першу розпалку. Стара не поскупилася, виділила мені оберемок сухого дубового поління і одразу ж провела безкоштовний інструктаж: 

– Ти, Валику, бери ці, на вечір вистачить. А завтра вранці йди через три хати до дядька Миколи. У нього цього добра навалом, він у нас цілий бізнес на дровах тримає, возить машиною усім навколишнім селам. У нього й замовиш.

Затопивши в хаті й відчувши, як від груби нарешті пішло перше слабке тепло, я вирішив збігати в місцевий магазин, поки не стемніло, щоб купити продуктів на вечерю.

Сільмаг зустрів мене запахом свіжого хліба та приємним теплом від конвектора. За прилавком стояла молоденька продавчиня років двадцяти. Вона була втіленням тієї самої природної, провінційної краси, яку я так рідко бачив під неоном столичних клубів: довга, товста русява коса спадала на плече, на обличчі не було жодної ознаки макіяжу, а очі дивилися на світ чисто й без фальші.

– Добрий вечір. Ви, мабуть, онук баби Ганни? Приїхали-таки в Бузівку, – привітно посміхнулася вона, одразу вирахувавши в мені чужинця.

– Добрий вечір. Так, приїхав трохи хату підлатати, – відповів я, розглядаючи її просте й водночас магнетичне обличчя.

– Мене Галина звати, – вона ніяково поправила свою довгу косу й подивилася на мене з чистою сільською цікавістю. – А про Вас баба Марина вже вранці встигла всьому кутку розтеревенити. Каже, Володьків син повернувся, дорослий такий, статний.

– Швидко у вас тут новини розлітаються, – я ледь помітно посміхнувся, спершись ліктем на дерев’яний прилавок. – І як воно – жити в селі, де всі про всіх все знають? Не нудно?

– Та де там нудно! – тихо засміялася Галя, ховаючи хліб у пластиковий пакет. – Влітку так взагалі роботи стільки, що присісти ніколи. А взимку… ну, взимку тихо. Зате спокійно. А Ви з міста, мабуть, відвикли від такої тиші? Баба Марина казала, хата ваша зовсім запустіла. Там же роботи – непочатий край. Дах хоч не тече?

– Тітка Галина казала, що підтікає, – відповів я, заглядаючи в її теплі очі. – Та й усередині сиро та холодно. Треба і грубу перевірити, і стіни підлатати, а я в будматеріалах, чесно кажучи, не дуже тямлю. Думав у Жашків їхати, там подивитися.

Галина раптом оживилася, її обличчя засвітилося щирим бажанням допомогти.

– Ой, та навіщо Вам той Жашків, тільки переплатите втричі на доставці! – вона подалася трішки вперед, понизивши голос, наче ділилася великою таємницею. – У мене ж брат рідний, Владислав, він прорабом на будівництві працює. По усій області мотається, бази всі знає, де що подешевше взяти. У нього і дошки, і шифер, і цемент – усе через знайомих зі знижками можна дістати. Навіть підказати може, з чого ремонт починати, щоб хату до ладу довести.

– Справді? – я примружився, удавано дивуючись такій удачі. – Це було б дуже доречно. Мені якраз потрібна людина, яка знає толк у цій справі.

– То я Владу скажу, він сам до Вашого двору заскочить, як з об’єкта повертатиметься, – кивнула вона, і на її щоках знову виступив ледь помітний рум’янець. – Він хлопець хороший, не відмовить. Та й мені… спокійніше буде, знаючи, що Ви взимку в тій хаті не замерзнете.

– Дякую, Галю. Обов’язково скористаюся твоєю порадою, – я забрав пакет із продуктами, навмисно затримавши погляд на її губах. – І давай на «ти». Не такий я вже й старий.