2

Тьмяне світло, що пробивалося крізь брудне скло вікна, таки розбудило мене, хоч я планував поспати довше. На підлозі все ще лежало скло від розбитої рамки та дрібні шматочки фотографії. Голова була важкою, але в тілі нарешті з’явилася колишня зібраність. Насамперед потрібно було навести лад. Моя оселя мала мати пристойний вигляд – хаос навколо завжди заважав мені мислити тверезо.

Я прибрав уламки, вимив підлогу й взявся за речі батька. Його кімната все ще просякла запахом дешевого тютюну та такої ж дешевої випивки. Наблизившись до його масивного письмового столу, я наткнувся на купу старого мотлоху: якісь пожовклі квитанції, інструкції до радянської побутової техніки та порожні блістери від ліків. Я почав порпатися в цих паперах, безжально відправляючи більшість із них прямісінько в сміттєвий пакет. 

Але на самому дні нижньої шухляди мої пальці наштовхнулися на цупкий, офіційний конверт. Я витягнув його й розгорнув схований усередині документ. На гербовому папері значилася дарча, оформлена кілька років тому.

Мій батько переписав на моє ім'я старий будинок у селі Бузівка, який колись належав його батькам – моїм дідусеві та бабусі. Я майже забув про існування цього місця. Після загибелі Петрика мене туди не возили, тож спогади про село були розмиті.

Я знайшов у старій телефонній книжці номер двоюрідної тітки батька, Василини, яка жила в сусідньому від тієї Бузівки селі. І натиснув кнопку виклику.

Слухавку зняли майже одразу. Почувши мій голос, тітка Галина охнула і тут же завела довгу, монотонну пісню, яку я вже чув від баби Клави: про те, як батько раптово зліг, як важко вмирав, як вони з ніг збилися, шукаючи мене, і як ховали його всією ріднею. Я терпляче слухав її бідкання, вчасно вставляючи тихі, награно-сумні зітхання, чекаючи, поки потік її емоцій нарешті вичерпається.

– Тітко Галю, мені справді дуже шкода, що так вийшло з батьком, – м’яко перебив я її, коли вона взяла паузу, щоб перевести подих. – Мене не було в країні, зв'язок пропав… Але я хотів запитати вас про інше. Я тут знайшов документи на будинок у Бузівці. Що там зараз?

– Ой, Валику, та що ж там буде… – зітхнула тітка у слухавку. – Стоїть хата. Там уже років десять, як ніхто не живе, відколи бабці не стало. Оселя, само собою, запустіла, ремонту просить. Дах підтікає, подвір'я геть заросло бур'янами — паркана не видно. Щоб там жити, треба добре попрацювати. Тільки навіщо воно тобі? Ти ж міський хлопець. 

– Хочу поїхати подивитися, – спокійно відповів я. – Можливо, трохи підлатаю його, доведу до ладу, та й продам. Навіщо нерухомості пустувати?

– Ну, діло твоє, – згодилася Василина. – Ключі у сусідки, баби Марини, вона через хату живе. Заїдь, забери. Тільки дивися там, аккуратно, зима ж надворі, хата не топлена, вихолола вся.

Я подякував і вимкнув слухавку. У моїй голові миттєво викристалізувався новий план. Це було ідеально. Мені потрібно на деякий час змінити місце перебування, зникнути з радарів. В Черкасах мені було нудно, а в столицю повертатися небезпечно, адже там в будь-який момент могла спливти історія з «Чорним Ангелом». Бузівка – невелике тихе село поза основною трасою – стане моїм тимчасовим прихистком. Там ніхто не ставитиме зайвих питань. Я полагоджу будинок, підготую його до продажу, а потім – життя покаже.

Після розмови з тіткою я вирішив не зупинятися на досягнутому й ретельно доприбирати квартиру. Мені потрібно було переконатися, що батько не залишив по собі ще якихось прихованих «сюрпризів» або боргів, про які раптом могли згадати кредитори чи сусіди. Я крок за кроком вивертав шафи, перевіряв кишені старого одягу та простукував стіни за меблями.

І моя педантичність знову дала результат. За фальшивою панеллю під кухонною мийкою, у старій заіржавілій банці з-під кави, виявилося батькове таємне сховище – невелика, але акуратно складена заначка на чорний день. Переважно дрібні доларові купюри та кілька великих гривневих пачок.

«Значить, не все пропив, приховав-таки від матері», – подумав я з холодною, зневажливою усмішкою, перераховуючи знайдене. Що ж, ці гроші мені дуже знадобляться для ремонту в Бузівці.

Коли в кімнатах нарешті запанував ідеальний, стерильний порядок, настав час зайнятися найважливішим багажем. Я взяв свій чорний наплічник і повільно спустився у підвал нашого будинку. Тут, у моєму особистому закритому кутку, замаскований під купою старого мотлоху, стояв невеликий автономний морозильник.

Я клацнув тумблером, відчиняючи важку кришку. Зсередини війнуло крижаною парою. Там, під шаром інію, уже кілька років спокійно спочивали два моїх перших трофеї — серця Валентини та Анастасії. Вони виглядали бездоганно, надійно законсервовані холодом. Я акуратно дістав із наплічника два нових вакуумних пакунки й поклав їх поруч. Валерія та Сніжана. Мій «Чорний Ангел» та її кохана знову були разом, у моєму особистому склепі, де час більше не мав над ними влади.

Я закрив кришку морозильника, накинув на двері підвалу важкий ланцюг і зафіксував його на великий амбарний замок, ключ від якого завжди носив з собою. Тепер моя колекція була в повній безпеці.

Після цього я піднявся нагору, зачинив квартиру і вийшов у найближчий магазин, щоб купити собі трохи провізії на дорогу. Їхати в село вирішив наступного дня, на свіжу голову. Решту вечора я провів за зборами. У велику дорожню сумку ретельно спакував усе необхідне: товсту теплу ковдру, чисту постільну білизну, кілька рушників, теплий робочий одяг та інструменти першої необхідності, які знайшов у батьковому гаражі. Ілюзій щодо мого наступного місця проживання я не плекав.