2003 рік. Галина.

Черкаси зустріли мене брудним, підталим лютневим снігом і затяжним сірим небом, яке, здавалося, застигло над містом ще з часів мого дитинства. Тут нічого не змінилося. Ті самі пошарпані п’ятиповерхівки, той самий запах сирості й дешевого тютюну. Я йшов знайомою вулицею, міцніше стискаючи лямки наплічника, де на самому дні, надійно заховані від усього світу, лежали два моїх нових скарби. Попередні два були надійно заховані у старому холодильнику батьківського підвалу, ключ від якого був лише у мене.

Я зайшов до свого під’їзду, і важкі металеві двері з гуркотом зачинилися за моєю спиною. Але не встиг я зробити й кількох кроків до сходів, як із темряви першого поверху виринула огрядна постать. Баба Клава. Балакуча сусідка з першого поверху і головна інформаторка нашого будинку, яка, здавалося, жила на цьому світі лише для того, щоб пліткувати.

– Ой, Валику! Чи це ти? – одразу заторохтіла вона, сплеснувши долонями. – Живий-здоровий! А я ж кажу своєму старому: приїде, куди він дінеться. Чуєш, Валику, а до тебе ж тут твої подруги приїжджали! Ой, такі гарні дівчата, на машині. Все розпитували за тебе, за родину твою… Цілий допит мені влаштували, наче з міліції чи з банку якогось.

Усередині мене все напружилося, але обличчя залишилося звично спокійним. Про те, що баба Клава вивалила Валерії та Сніжані всю брудну білизну нашої родини, згадавши кожну п’яну витівку мого батька, стара, звісно, промовчала, виставляючи себе святою.

– Але ти не думай, я ж жінка з розумом! – гордо підняла вона підборіддя, підмигнувши мені хитро. – Я їм про те, що Свєточка зараз у психлікарні лежить, ні слова не сказала! Навіщо чужим людям знати про таке горе, правда ж? До речі, Валику, ти до неї вже заходив? Провідав би маму, їй же там зовсім кепсько…

Я зціпив зуби і примружився, намагаючись при цьому виглядати спокійним.

– А з Володькою, батьком твоїм… ох, яке ж лихо, – баба Клава раптом награно зітхнула, притиснувши руку до серця. – Помер твій батько, Володя, знаєш вже? 

Я лише мовчки кивнув, а потік інформації з вуст старої пліткарки все не зупинявся:

– Роботяга ж був, хоч і випивав, дай Боже кожному. Поховали вже його, тижнів зо два тому. Коштом його двоюрідного брата та сестри. Бо я до тебе не змогла додзвонитися. А до них змогла. Тож похорон робили без тебе…

Про зміну номера ще кілька років тому я промовчав, натомість перебив її потік бідкань:

– Бабо Клаво, вибачте, я дуже поспішаю. Дорога була важкою, мені треба йти.

Не чекаючи на відповідь, я майже вибіг сходами на свій поверх, залишаючи стару ображено бурмотіти щось навздогін.

Ключ зі звичним скрипом повернувся в замку. З квартири на мене одразу війнуло застояним повітрям. Я скинув куртку, поставив важкий наплічник на підлогу біля шафи, витягнув серця і пішов у кухню до холодильника. Не вистачало ще, щоб мої цінні артефакти зіпсувалися! Завтра обов’язково спущуся у підвал, занесу їх до інших. Але не сьогодні. Занадно втомлений.

Позіхнувши, я одразу поспішив у ванну кімнату. Мені потрібно було терміново змити з себе бруд залізничних вокзалів, липкий лютневий мороз і голоси людей із минулого. Гаряча вода товстими струменями била по плечах, розпарюючи шкіру, і мені на мить здалося, що разом із піною в дірку зі стоку стікає все нещодавно пережите.

Закутавшись у старий халат, я заварив собі міцної чорної кави. Сів на підвіконня у вітальні й задивився у вікно, на сірий, напівпорожній двір.

Спогади накотилися одразу ж без моєї згоди. Вони блимали перед очима, мов кадри зі старого, зіпсованого кінопроектора. Ось наш рідний двір, сонячний травневий день, і ми з Петриком, зовсім малі та дурні, б’ємося за його велосипед. Він кричить, тягне кермо на себе, а я злюся, бо вважаю, що черга моя… Петрик. Брат, якого мати любила так сильно, що після його смерті просто викреслила мене зі свого життя.

А потім сонячні кадри змило важкою, брудною хвилею інших спогадів. Вечір. Запах перегару від батька, злого на весь світ. Його важкі кроки коридором завжди означали одне: зараз він знайде привід. Будь-який. Погано вимитий посуд, задовгий погляд. Та будь-що… Він зганяв на мені всю свою тваринну лють, вибиваючи з мене залишки дитячої наївності своїми важкими кулаками. Я пам’ятав цей біль. Пам’ятав, як ховався під столом, затискаючи рота долонею, щоб не видати жодного звуку, бо сльози дратували його ще більше. А мама в цей час мовчала, втупившись у стіну та шепочучи якусь нісенітницю.

Кава в горнятку давно вихолола. Я поставив його на підвіконня і повільно, наче в трансі, пішов до своєї колишньої кімнати. Тут усе залишалося таким, як і в дитинстві. Ті самі вицвілі шпалери, те саме незручне ліжко, яке прийшло на місце двоярусного. Бо було вже непотрібне…

Але мою увагу прикувало старе фото у дерев’яній рамці, що висіло на стіні біля столу. На ньому ми колись були щасливою родиною. Мама ще посміхалася, батько тримав Петрика за плече, а на руках у нього сидів задоволений я. Яка ж це все маячня… Немає вже тієї щасливої родини! А може й не було ніколи!

Звіряча, дика лють, яка збиралася в мені роками, раптом вирвалася назовні. Я підскочив до стіни і одним різким рухом зірвав світлину в рамці. Скло зі дзвоном розлетілося по підлозі, розсипаючись на сотні гострих скалок. Я вихопив звідти фотографію і почав несамовито рвати її на маленькі клаптики. З якимось запеклим азартом я шматував обличчя батька, мами, Петрика і своє власне, перетворюючи їх на дрібне конфетті. Папір сіро-білим снігом падав на підлогу.