17

Гучний, короткий звук пострілу на мить заклав мені вуха, вирвавшись із дула і розірвавши напівморок квартири спалахом. Сніжана навіть не встигла закричати. Її тіло смикнулося, погляд миттєво згас, втрачаючи будь-який натяк на те життя, за яке вона так уперто чіплялася останні місяці. Голова безсило впала на бік. Цього разу доля таки поставила крапку в її історії.

Я заплющив очі, глибоко вдихаючи пороховий дим, змішаний із солодким ароматом лілій. Та відпочивати було ніколи. Тепер потрібно було діяти швидко, холоднокровно й без жодних емоцій. 

Звільнитися від мотузок було справою десяти хвилин. Спочатку я судорожно розгойдався на боці, допомагаючи собі колінами, щоб підсунутися ближче до місця, де лежав ніж Валерії. Пальці за спиною гарячково ковзали по холодній підлозі, доки не намацали руків’я. Перехопивши лезо зворотним хватом, я почав наосліп терти ним по грубих нитках на зап’ястях. Метал раз по раз боляче впивався в шкіру, змішуючи мою кров із мотузяним пилом, але зрештою пута з тріском піддалися. Я вивільнив руки, швидко перерізав мотузки на ногах і підвівся. Тіло заніміло, кожен м’яз протестував, голова розривалася від глухого болю, але я не звертав на це уваги. Переді мною лежали дві мої найбільші перемоги. Дві дівчини, які думали, що зможуть мене переграти.

Прибирання та замітання слідів забрали майже всю ніч. Я діяв професійно, не залишаючи відбитків. Одразу одягнув цупкі гумові рукавички, які знайшов під раковиною на кухні. Але головне — я не міг піти звідси з порожніми руками. Перед тим, як назавжди зачинити двері квартири №48, я зробив те, що мав зробити. Моя колекція, яка вже рік не поповнювалася після Анастасії, нарешті отримала свої найкращі експонати. Два серця, які так віддано билися в унісон, тепер належали мені. Надійний медичний скальпель із шухляди Сніжани та домашній вакууматор, який Валерія використовувала для продуктів, ідеально підійшли для моєї мети.

Тепер залишалося найскладніше завдання — позбутися тіл так, щоб жоден із сусідів нічого не запідозрив. Виносити їх у під’їзд, де в будь-який момент міг хтось вийти, було занадто великим ризиком. Тому я вирішив залишити їх тут, але зробити так, щоб їх знайшли дуже нескоро.

Я переніс Сніжану та Валерію у ванну кімнату. Обмив кахель від дрібних крапель крові, ретельно затер кожен сантиметр вітальні, де відбувалася боротьба, використовуючи знайдену в комірчині “Білизну”. Потім повернувся до дівчат і поклав їх у велику чавунну ванну одну біля одної, переплітаючи їхні пальці — нехай це буде мій останній поетичний жест для цього «палкого кохання». Зверху я засипав їх кількома пачками прального порошку та харчової соди, щоб максимально уповільнити природні процеси й приглушити будь-які запахи, а потім щільно причинив ванну кімнату, додатково заклеївши щілини у дверях скотчем.

Вікна у квартирі я залишив ледь причиненими — морозне лютневе повітря мало перетворити кімнати на склеп, консервуючи мою таємницю щонайменше на кілька місяців. Телефон Валерії я забрав із собою, щоб пізніше викинути його в іншому районі міста, попередньо надіславши з нього коротке повідомлення господарю квартири: «Ми терміново виїхали за кордон на лікування Сніжани, гроші надішлемо на рахунок найближчим часом».

О п’ятій ранку, коли багатоповерховий будинок ще спав найглибшим сном, я тихо прослизнув повз темні вікна сусідів. На вулиці панувала мертва тиша. Легка завірюха миттєво ховала мої сліди на свіжому снігу, поки я розчинявся в лютневому тумані, назавжди покидаючи цей клятий будинок і все, що пов’язувало мене з «Чорним Ангелом». 

Наступного ранку я вже стояв у кабінеті директора «Полунички».

Моє обличчя було блідим, очі — порожніми, а голос тремтів від ідеально зіграного, глибокого болю. Я розповів йому трагічну історію: мені терміново зателефонували з рідного міста, мій батько несподівано помер, і я, як єдиний син, мушу негайно повернутися, щоб організувати похорон і доглядати за хворою матір’ю. 

Керівництво, вражене моїм раптовим “горем”, не стало ставити зайвих питань. Мені без зайвої тяганини виплатили заборгованість із зарплати, преміальні та компенсації. Вони тиснули мені руку, співчутливо заглядали в очі й бажали триматися. Я дякував, ледь стримуючи внутрішній сміх. Мій батько справді помер у власних нечистотах від цирозу, але його смерть стала для мене не горем, а ідеальним квитком на волю.

Київ залишався позаду, розчиняючись у брудному лютневому тумані. Я сидів біля вікна в купе потяга, який мірно стукав колесами по рейках, несучи мене геть від столиці назад до рідного міста. На сусідньому сидінні лежав мій чорний наплічник. Багаж був важчим, ніж зазвичай. Там, на самому дні, ретельно загорнуті в кілька шарів одягу, лежали два завакуованих серця. Мій «Чорний Ангел» та її кохана тепер назавжди залишаться зі мною. Вони хотіли, щоб я зник, але натомість зникли самі, ставши частиною моєї колекції.

Я притулився лобом до холодного скла, проводячи пальцем по грудях, де під курткою чомусь раптом засвербіло моє татуювання. Тепер все буде інакше…