16

Коли я розплющив очі, першим, що я відчув, був нестерпний, пульсуючий біль у потилиці. Світло від свічок тепер здавалося занадто яскравим і різало очі, змушуючи мружитися. Я спробував поворухнути руками, але груба мотузка, що впилася в зап’ястя, миттєво повернула мене до жорстокої реальності. Я був міцно прив’язаний до важкого дерев’яного стільця, що стояв посеред вітальні.

Навпроти мене, на низькому дивані, сиділи вони. Валерія знову виглядала як той самий холодний «Чорний Ангел», а поруч із нею таки сиділа Сніжана. Вона все ще стискала в руках зброю, дуло якої було спрямоване прямісінько в моє серце». 

– О, прокинувся наш благодійник, – іронічно протягнула Сніжана, злегка хитнувши стволом.

Я судомно ковтнув повітря, намагаючись намацати під ногами хоч якийсь ґрунт, повернути собі звичний контроль, але моє тіло слухалося погано. Речовина, яку вони підсипали в моє вино, все ще туманила розум. 

– Дівчата… Навіщо цей театр? – я змусив свій голос звучати рівно, хоча всередині все пекло від приниження. – Якщо ви думаєте, що це я пошкодив байк, то ви помиляєтеся. Я нічого не робив. Поліція…

– Поліція нічого не шукала, Валентине. А от ми шукали, – перебила мене Валерія. Вона підвелася, повільно підійшла ближче і зупинилася за крок від мене, схрестивши руки на грудях. – Знаєш, коли Сніжана прийшла до тями, ми довго намагалися зрозуміти, кому вона перейшла дорогу. Але потім я згадала «троюрідного брата». Згадала, як ти крутився біля мене в лікарні, як наполегливо намагався випитати подробиці аварії. Твоя турбота була надто ідеальною, Валентине. А ідеальних людей не існує. Тож ми вирішили дізнатися, хто ти такий насправді.

Вона зробила паузу, обмінявшись поглядом з коханою. У цьому погляді було стільки тріумфу, що мені захотілося застогнати від люті. 

– Нам довелося інсценувати смерть Сніжани, щоб ти нічого не запідозрив, і трохи поподорожували, – продовжила Валерія, і її обличчя прорізала тонка хижа посмішка. – З’їздили в твоє рідне місто. Тобі, мабуть, буде цікаво дізнатися останні новини. Твій батько… ну, той алкоголік, який вибивав із тебе дурість у дитинстві, компенсуючи втрату твого старшого брата, нещодавно помер. Цироз печінки. Загнувся у власних нечистотах. Ти ж не знав, правда?

Ці слова остаточно вибили мене з колії. Батько помер? Ця істота, яку я ненавидів кожною клітиною свого тіла, більше не топтала землю? Моє обличчя вмить виказало здивування, і Валерія це помітила, задоволено примружившись.

– О так, ми поспілкувалися з твоїми колишніми сусідами, – підхопила Сніжана, не опускаючи пістолета. – Вони багато розповіли. Наприклад, про твою маму. Про те, як вона збожеволіла від депресії після смерті Петрика. Про те, як вона ночами вила на його могилі і зовсім забула про існування старшого сина. Жалюгідна картина. Ти так сильно хотів маминої уваги, Валику, що готовий був підставлятися під ікла сусідського ротвейлера. Але їй було байдуже.

Усередині мене все закипіло. Моє дитинство, мої найглибші, найкривавіші рани ці дві дівки зараз діставали на світло і розгрібали своїми брудними пальцями.

– Ви нічого не знаєте… – процідив я крізь зуби, відчуваючи, як мотузки впиваються в зап’ястя до крові.

– О, ми знаємо набагато більше, ніж ти думаєш, – Валерія нахилилася до мого обличчя, і її дихання обпалило мою шкіру. – Після твого рідного дому ми завітали до університету. Поспілкувалися з випускницями, твоїми колишніми однокурсницями. Між ними досі ходять дуже цікаві чутки. Про якусь Валентину, твою першу… «музу», так? Яка за дуже дивних, загадкових обставин раптово кинула навчання і зникла в невідомому напрямку. А потім вони згадали і про Анастасію. Наївну дурепу, яка заглядала тобі до рота, божеволіючи від кохання, і яка так “невчасно” загинула від лап ведмедя в Карпатах. Скажи, Валентине, ведмідь теж виявився “інструментом Всесвіту”, як ти любиш думати, чи ти сам підказав йому дорогу до неї?

Я мовчав. Моє відображення в її темних очах тепер виглядало безпорадним. Вони витягли на поверхню усе моє темне минуле, тож шляху назад вже не було. А я ж так сподівався, що мій “Чорний Ангел” зрозуміє мене… Ні, вона не “Ангел”, звичайна мерзенна лисбійка, яка просто познущалася наді мною та моїми почуттями.

– Ти хворий, повернутий психопат, Валентине, – перебила потік моїх думок Валерія, випрямляючись. – Ти вигадав собі казочку, що ти – особливий. Що ти можеш забирати чужі життя і ламати чужі долі, залишаючись у тіні. Ти хотів зробити мене своєю лялькою. Хотів усунути Сніжану, щоб зайняти її місце.

– І що тепер? – я закинув голову назад, дивлячись на них обох з усім гнівом, на який був здатний. – Уб’єте мене? Тут, у квартирі? Викликайте поліцію, якщо у вас є докази. Але у вас їх немає. Жодних.

Сніжана раптом голосно, щиро розсміялася. Вона підвелася з дивана, підійшла до Валерії і обняла її за талію однією рукою, не зводячи з мене прицілу.

– Поліцію? – перепитала вона. – Навіщо нам поліція, Валику? Ти ж сам сказав — доказів немає. Якщо ми здамо тебе мєнтам, ти викрутишся. Завжди викручувався. Ні, це надто просто. Ми приготували для тебе дещо набагато цікавіше. Ти ж так любиш грати долями людей… Тепер ми пограємо з твоєю.

– Ми вирішили, що смерть — це занадто милосердно для такого естета, як ти, – Валерія повільно підійшла до столу і взяла один із келихів, який я так і не встиг осушити. Вона вилила темно-червону рідину на підлогу, прямо біля моїх ніг. Пляма розповзлася, нагадуючи калюжу крові. – Ти ж так боїшся бути ніким, як твій батько або перетворитися на порожнє місце, яким ти завжди був для своєї матері.